Нова глава

Краплиною дощу

Неприкритим дощем небо падало в наші долоні.
І краплина затихла, ковзнувши у тінь твоїх скроней.
Чистотою і свіжістю пахнуть трава і дерева,
В мить я стала щаслива, бо для тебе я вже королева. 

Все живе навкруги, і в кожного- власне прозріння.
Ми так довго ішли через роздуми до розуміння.
На шляху до мети різні кроки з тобою ступали, 
Та дійдемо разом - це завжди ми на двох відчували. 

Небо душу відкрило для всіх, хто ще прагне збагнути 
Як у світі людей чистим серцем усе осягнути,
Як краплину дощу цінувати за спогади чисті,
Як знайти у житті справжні мрії, бузок-п'ятилисток.

Не можу

Скажи: чому приперся в мою душу?
Я ще не хочу, але вже не мушу.
Полином поцілунок твій гірчить.
Нас розділила чи зліпила мить, 

Коли два серця стукнули разом?!
Це дисонанс чи врешті унісон?
Я не хотіла так, - ти не питав,
Але усе, що мав, давно забрав. 

Хто вирішив, що я - твоя душа?
Можливо, я не варта і гроша,
Але ти вперто бачив щось своє,
Бо віра в мене з тебе й зараз б'є. 

Ще не змирилась, вже не опираюсь...
Тебе у серці сонцем відчуваю,
Але довіра - то міцний зв'язок,
Ще не один до неї треба крок. 

Та ти не обираєш легший шлях.
Стираєш ноги вперто по тернах.
І що мені лишається обрати,
Якщо уже не можу не кохати...

Воїном світла 

Подихом неба серце зігрієш в бою.
Воїном світла звеш ти душу свою.
У боротьбі між паростком і дощем
Дух твій огорне зрощений силою щем. 

Скільки доріг протоптав до таких висот?!
Скільки зустрів на шляху неземних красот?
Вічність ведеться нескінчена боротьба.
Ти залишаєшся тихим, немов вода. 

Бій твій ведеться між зорями і пустотою,
Коли людина ще бачить себе живою,
Та усвідомлює, що нездоланий - дух.
Тільки тоді різні сили приходять в рух. 

Тільки тоді ти вступаєш в свої права,
Адже стежина до правди - така крива,
Що без твого меча із любові вогнем
Душу огорне незрячий до смерті щем, 

Серце потоне каменем спотикання,
Попелом тління осиплеться вмить кохання.
І не розділиться сон від життя в імлі,
Бо не світитиме вірою сонце землі. 

Не зупиняйся ніколи у боротьбі!
Хай промінь віри завжди живе в тобі,
Воїнам світла правда відкриє шлях,
Щоб боротьба зупинилася у зірках.

І неважливо

І неважливо, що тепер скажу,
Бо очі вже давно все розказали
Про те як до безтямності кохала,
Та утопила все в одну сльозу, 

Що запеклась холодним діамантом 
На кінчику сталевого ножа,
А серце протрухлявила іржа.
Вже не врятують заговори й мантри 

Від розуміння, що усе - лиш мить,-
Така ще не розібрана у вічності,
Нема в ній ані краплі від логічності,
Але уже теплом своїм п'янить, 

Чи холодом окутує до серця,
Крижинками малюючи любов,
І неважливо, що від болю кров,
Бо серце й досі лиш для тебе б'ється. 

Вже неважливо, що було нас,
Та має значення, що буде після,
Можливо, саме ця сердечна пісня 
Зупинить назавжди у миті час, 

Щоб розлетітись блискавками щастя,
Кометами кохання і добра.
Я сподіваюсь, що це та пора,
Коли усе задумане та й вдасться. 

Коли розтане серця льодовик
І ти полюбиш як ніколи досі,
Знаходячи мій дух на кожнім кроці,
Хоч до такого зовсім ти не звик.

Я повернусь

Гортаючи минулого сторінки,

Здригається захоплено душа.

Від подиху маленької дитинки –

До вічності незламного вірша.

Історія людини – одкровення.

А кожен з нас – один серед усіх.

Віки любові, радості, натхнення,

Століття кривди і бажань лихих.

Усе переплелось в маленьких долях

Великого, незламного життя,

Бо шлях від рабства до п’янкої волі

Не раз зазнав стрімкого вороття.

Лиш посмішки на клаптиках паперу,

Що береже епохи запах свій,

Дурманить смаком тонкого лікеру

І відчуттям, що світ мій – не чужий,

Що вони також бачили те ж сонце,

Яке будило вранці і мене,

І на шляху стрічали незнайомців,

Їм також було рідним все земне.

Та зараз тільки вибляклі усмішки

Нагадують про ниточку життя,

Але вона як океан завбільшки

Веде крізь все лише до майбуття.

Я теж колись лишуся тільки фото…

Можливо, віршем пам’ятним вернусь.

Моє життя ще мною не прожито.

Ще сотнями рядків я посміхнусь!