Думки вголос

Граємо в ігри...

Як далеко ми зайшли в своїх фантазіях?!

Як несолодко ковтати власний біль!

Залишивши все прекрасне неображеним,

Тільки відступи малюєм звідусіль.

Граємо в ігри, які вже давно не дитячі.

Хочемо щастя, але загубили шляхи.

Душі й серця зачерствіли і стали ледачі.

Мрії втікають у вирій, неначе птахи.

Грані розмились і берег сміттям застелило.

Де ж те потрібне? – знайти його зараз зумій!

Думку свою нікому усе ж не відкрили

І без броні все одно вирушаємо в бій.

Як розбити світ, де даремні  ілюзії?

Як знайти себе й власне місце в бутті?

Кожен з нас для більшості – байдужий,

Ні на краплю не вірить в істини прості.

Відчуття планують сни й реальність.

Соромно признатись в правоті оман.

У минулому втонула чиста ідеальність,

А теперішнє - давно сповив густий туман.

Щось не те в усьому, що навколо:

Віртуальність править у сучасності.

Все добро стає все більше кволим,

Та нема жалю, все тоне в безоглядності.

Граємо в ігри: усе розмішалось у склянці –

Все, що не хочемо і що найбільш боїмось,

Все, про що мріяли снами красивими вранці,

Граємо в ігри: вже чи нічого, чи щось…

Ти і я

Десь припадають іскри від вогню,
Що наші душі спопелив любов'ю
І одягнув серця в міцну броню,
Не лишивши стікати насмерть кров'ю. 

Палахкотить розжареним ключем
Солодка мрія пізнього зізнання.
Кохання стало у війні мечем,
Спаливши лиш за мить пусті страждання. 

Одне із тих прекрасних почуттів,
Коли ростуть із правди сильні крила.
Тебе знайшла, а ти мене - зустрів,
Своє відчув, розправивши вітрила 

Великого й міцного корабля,
Який між хвиль буденності ширяє.
Ти - моє небо. Я - твоя земля.
Кохання справді душі окриляє!

Якщо душа стомилась...

Твоя душа стомилась в боротьбі,-
Їй поясни: здаватися не можна,
Адже за кожні оступи круті
Чекає кара: темна і безбожна. 

Усе життя - лиш шахмати у грі,
Де шах і мат - нам недосяжна мрія,
Але чекаєш правила нові
Із вірою, що хтось зерно посіє 

Великих змін, незайманих чеснот,
Що досі не були досяжні людству...
Та знов між трясовини і болота
Всі страхи, як  біда стара,сміються. 

Одна душа і серце, наче щит,
У бій на цій війні німій ступають,
Аби довести, що, нехай болить,
Та через всі негоди ще кохають. 

Чи вистоять... У цьому - вся мета.
Їм би наснаги й сили до останку.
Тоді би, на шляху, де зло зміта,
Зустріли перший промінь диворанку.

Коли важко

Коли життя нові випробування

Тобі дає як шлях до перемог,

То зрозумій, що головне – кохання,

А інше все… простіше вже на двох.

Коли ступаєш вкотре в невідомість –

Не бійся помилитись на шляху,

Бо в помилках навчається свідомість,

А люди народились у гріху…

Якщо болять і кровоточать рани –

Збери себе з нічого, далі йди,

Бо інший хтось ніколи вже не встане,

А ти – здолаєш стежку до мети.

Душа твоя, як океан, безмежна.

Шукай не в інших користь, а в собі.

З довірою лиш будь ти обережний,

Бо легко втратити її в юрбі.

Запам’ятай, що сильна ти людина,

Що вище тіла дух і розум твій.

А слабкість – нічия то не провина,

Бо головне – війна, не тільки бій.

Привидом дощу

Краплини дощу, як привиди, серце сповили.
Твій погляд простиг, думки мої також остигли.
Холодні слова проникають колючками в душу.
Скажи, що спізнилась і вже рятувати не мушу 

Ту радісну мить, коли вірила сліпо в кохання,
Коли кожна зустріч і погляд - палкі сподівання,
Що казка живе серед людства і ходить десь поряд,
Що тут, на землі у серцях загоряються зорі... 

Та все було марно - реальність ілюзії гірша,
Бо ти не святий, та і я вже давно стала грішна.
Шкода, що так довго блукали світами ілюзій,
Зробилось чужим все... Віднині ми навіть не друзі. 

Хай привид дощу заховає загублені сльози.
Ми - різні. Не йти нам вже більше по спільній дорозі,
Бо в кожного стежка - дві рівні навік паралелі
І місця на двох вже немає у жодній оселі. 

Хай пройдуть роки - ми забудемо біди й образи.
Усе відживає, нехай і колись, не одразу,
І душі нагріються іншими зовсім кострами,
Серця віднайдуть власні ліки пекучої рани, 

Бо віра з надією прагнуть знайти розуміння,
Бо хочеться правди і врешті пустити коріння,
Аби лиш кохання у світі над всім панувало.
Шкода, що лиш зараз збагнула, що все ж не кохала...