Мої крила
Крила просяться на волю - хочуть неба.
Їх жаліти і леліяти не треба.
Вони сильними стають лиш після битви,
Зцілять рани у смиренності молитві.
Скільки раз мене у небо підіймали?!
Скільки років їх по закутках ховала?!
Та вони мені не зрадили ні разу,
У польоті показавши хмар окрасу
І тепло холодних зір на небозводі,
Сонця промінь у імлі за непогоди,
Вільність птахів серед неба, їхню пристрасть,
І сніжинок, заказкованих в намисті,
Всесвіт слів, що визначають ритми щастя...
Чи за все мені віддячити їм вдасться?
Мої крила прагнуть неба і польоту -
Ось їх пристрасть і найвища нагорода.
Мій назавжди...
Серед спогадів снів намалюю красиве обличчя.
В нім усмішка небес поєдналась із блиском зірок,
Ніжність шовку і сталь посплітались в одне протиріччя,
Колір неба – в очах, у волоссі – степів колосок.
В ньому - сила вітрів і надійність високої скелі,
Теплий дотик вогню, подих сонця, як ласка долонь,
Погляд щирий, привітний, як птахів щебіт веселий,
А харизма і відданість миттю беруть у полон.
За плечима – чистіші від хмар, сильні крила,
Що дають мені прихисток від непогоди й біди.
Я сама його образ навіки для себе створила
І покликала разом шукати далекі світи,
Які снились мені і продовжують снитись так часто,
Що реальність давно загубила здоровий свій глузд.
Якщо можна думки і бажання у погляді вкрасти,
То він вкрав мою мрію лиш подихом мовчазних уст.
У віддаленні зір я шукаю щасливі комети,
Щоб вхопити за хвіст ту, що буде моєю завжди.
Він на крилах своїх забирає мене у тенета…
Я щаслива від того, що мій він тепер назавжди.
Між рим мого серцебиття
Містична зграя вільних кораблів
Пливе між хмар у чистім небосхилі –
Їх в гості мої рими запросили, -
Солодкі крила мрійності життів.
Прослалось щастя зірним рушником
В безодню сонцемісячного неба –
Для справжніх почуттів так мало треба –
Зернину віри, й то – перед стрибком.
Між потаємних, змотаних бажань
Клубком натхнення стане все довкола.
Й немає вибору від слова апріорі,
Від чого виникне та нОва нить пізнань.
Між небом і землею – все магічне:
Чарівний світ вже неземних натхнень,
Де править балом сила одкровень,
В якій приховане далеке й потойбічне.
В поезії душа – художня змова, -
Не штучний інтелект, а частка світу,
Що прагне у безмежності горіти,
В містичності і одкровенні слова.
Чарівні крила мрійності життя
Дають ту силу, що талантом зветься.
Хай він у душах інших відгукнеться
Між точних рим мого серцебиття.
Все не дарма
Маленька бджілка трудиться весь день:
Від квітки і до квітки - її стежка.
Дрібненький соловей своїх пісень
Виводить на вечірності мережці.
Усе - у русі. І життя біжить,
Пробуджує весну, красу й спасіння.
Крізь всі негоди треба далі жити,
Аби знайти у світі розуміння.
І не важливо, скільки тобі літ:
Життя... воно завжди - одна загадка.
Шукати крила, щоби у політ -
Заради невагомості й відгадки
Того шляху, що долею назвавсь
І визначає напрям твого руху.
У власні мрії варто закохатись,
Щоб збити пиль й не рухатись по кругу,
В уламках неба загубити біль,
В уривках сліз знайти німе спасіння.
Красиві фрази сиплять звідусіль,
Та скільки в них закладено прозріння?
Спинити час не дано ні на мить.
Спинити біль - лиш роз'ятрити рану...
А варто тільки думку зупинити,
Щоб серце зрозуміло - все не дарма...
Відредаговано: 26.01.2023