Відгуки зими

Завірюха

Чиста сльозинка впала із неба...
Вітер роздмухав морозну імлу.
Сонця холодного більше не треба,
Щоби створити красу чарівну.
Небо розбилось уламками льоду.
Позастигало на вітті дерев.
Сліпа завірюха створила негоду.
У небі панує парад королев...
Зимового балу споріднені душі
У вальсі краси розмальовують світ.
І хай незабаром про них лиш калюжі
Розкажуть, але... того вартий політ.
Краплину у вічності вкрасти назавжди,
І голкою казки проткнути серця - 
Ось їх розуміння призначення, правди:
Проникнути в душу і дух мандрівця!

Айсберги

Ти не спитав мене, чому болить так серце...
Бо я його в броню не закувала.
Крізь розпач і жалі до тебе рветься.
Усепер усьому - покохала.
Але тобі байдуже, що я вкотре плачу,
Не бачиш ні душі в мені, ні долі...
Напевно, щось таки для тебе значу, 
Бо не даєш летіти - лиш в неволі.
Скувала крила ланцюгами недовіри...
Скувала серце кригами байдужості.
Коли твоя душа урешті, та повірить,
Що в щирих почуттях немає грубості?!
Що у коханні - інший вимір цінностей.
Йому не притаманні ниці потуги.
Знайти б баланс між наших різних рівностей,
Але, на жаль, ми одинокі айсберги.

Зима

Холодним цвітом падали сніги.

Замерзла крапля неба на долоні.

Пропали поділи усі і береги,

Покрились сивиною вишень скроні.

В тумані часу заблукав мороз,

Малюючи на вікнах дивоквіти.

Затихло ехо ще недавніх гроз.

Зимі радіють на санчатах діти…

Морозна вата землю огорта,

Щоправда, цукор їй давно не снився.

Лиш плаче небом заспана вода,

Тверда чи рідка – їй вже без різниці.

У теплі нори в гості сиплять сни –

Їм хочеться і затишку, і щастя,

Аби з приходом ніжної весни

Квітчастим пледом мрій під ноги впасти

Майбутнім зливам й хижим блискавкАм.

Гармонія в природі як основа.

Всі пори гарні, втілені життям

І в кожній з них – своя частинка слова…

Яд 

Присвячується тим, хто не вміє цінувати найдорожчого...

Красиво сказані слова... Де в них душа?
Ніяк не подолати пофігізму...
В своєму серці не зростив вірша
І помисли твої - доволі грішні...
Та ти не скажеш, що твоя любов - 
То нездорове прагнення прощення,
Бо ти проллєш навіть невинну кров,
Аби лиш не дійшло до одкровення.
Що заховав у черствості думок?
Холодне серце в інієві б'ється.
Тобі на зустріч не зроблю я крок.
Хай все між нами так і зостається.
Минуло все... Розведені мости.
Надалі відстань - подихом планети.
Не був мені близьким ніколи ти.
Хтось розміняв дороги і монети...
Солоні сльози капали давно,
А зараз на їх місці - лиш байдужість.
Шукай і далі Золоте руно,
Втрачай і далі найрідніших друзів,
Та пам'ятай, що все твоє життя - 
Велика стежка до малої цілі.
Усе прожите кане в небуття,
Залишиться лиш яд у твому тілі...

Я буду далі жити

Присвячується всім, хто зазнав розчарувань і зрад у коханні. Повірте, якщо хтось Вас зрадив - варто відпустити, не побиватись, а йти далі, бо в майбутньому чекає світло, а теперішнє - минеться.

Хотіла б не бачити як ти руйнуєш мій світ.
Хотіла б не знати тебе ні секунди в житті.
Дружба з любов'ю забрали навіки політ
І залишили сірість та біль в майбутті.
Тінь наших зустрічей - кров незагоєних ран.
Твоя байдужість гіркіша від яду ганьби.
Пізно для всього... навіть для слізних ридань.
В душу і серце мої більш ніколи не йди!
Все було б гарно, якби доброта ожила
В тілі твоєму, де пустка домівкою стала.
Ким я для тебе вчора й сьогодні була?
Більше нічого від нас ні на мить не зосталось:
Вигорів рай, навіть попіл розвіяв туман.
Квіти Едему пропали, як чортополохи.
Скільки мені дарував ти примарних оман?
Довго тягнулось моє: ну потерплю ще трохи...
Я не боюсь - через прощення знов оживу
І віднайду справжнє щастя, зустріну кохання,
Вирощу в раї своєму надію нову,
Квітами дивними перероджу сподівання.
Я не впаду, не розкисну від болісних жал:
Краще в мені порятує від мук та ілюзій,
Ти ж пропадеш, бо уб'є тебе власний кинжал,
Серце замерзне у внутрішній люті і стужі.
В мене є сили, щоб згарище власних надій
Кров'ю, сльозами і потом любові скропити.
Ти ж ... тепер просто дивися і мрій,
Бо я не зламаюсь - я буду щасливою жити!