Так хочеться у гори
Так хочеться знайти шляхи у горах,
Які ведуть до спокою душі
Й народжують неписані вірші...
Залишаться на пам’яті узорах.
Так хочеться відчути глибину
Тих рік, що протікають між камінням,
Життя видобуваючи із тління,
Ведучи нитку в сиву давнину.
Так хочеться подихати життям,
Що ближче неба, не забите пилом,
Дарує легкість і смирення тілу,
Із душ все викидаючи сміття.
Так хочеться поринути в той світ,
Де інші виміри добра, любові, честі,
Де менше фальші, заздрості і лесті,
Де ближче погляду птахів політ!
Якби в житті не було чоловіка...
Якби в житті не було дідуся -
Хто б нас навчив любити власний сад?
Хто б кіски гладив і водив за руку?
Хто б ще із ніжністю назвав "онука"?
Якби в житті не був присутній тато-
Не вміли б ми опору відчувати,
Не простягали б впевнено долоньки,
Бо не почули б щире слово "донька".
Без тата ми не вміли б обирати
Того, хто здатен щиро покохати,
Бо тільки справжня батьківська любов
Нас вчить сімейних цінностей, основ.
Якби в житті не було чоловіка -
Того, хто серце забере навіки,
Навчить довіри, щирості, кохання,
Здійснить найбільші мрії й сподівання,
То ми не знали б, що жіноче серце
Для себе лиш наполовину б'ється,
А тому дана друга половина,
Хто по життю назве "моя дружина".
Якби в житті ми не зростили сина,
Не мала би продовження родина.
Хто б в старості нам дав міцну підтримку?
Кого ми лагідно назвали б "синку"?
Зорепад...
Зірки свій шлях на небі змалювали.
У них- своя мета і власні мрії.
Але вони також когось кохали,
Даруючи красу й живі надії.
Можливо, їм самотньо в тому небі,
Тому щоночі світять ліхтарями
Земному люду. Плати їм не треба:
Їм посмішка озветься диво-снами.
Можливо, їм також тепло потрібне-
Людського серця чи душі легкої.
В них є бажання, мрії заповітні,
Їм хочеться минучості земної,
Аби навчитись цінувати миті -
Такі маленькі світу попілинки.
Немає часоплину у блакиті,
Але галактики- в очах сніжинки.
Що бачать ті зірки? Куди прямують?
Вони також у замкнутому колі...
Мабуть, таки ніколи не нудьгують
В своїм безмежжі й недоступній волі.
Та, раптом, їм невесело в безодні?
Не хочуть бути втіленням свічад,
Тому їх рішення безповоротні
Малюють нам на небі зорепад...
Стежками часу
Стара стежина загубилась серед лісу…
Куди й кого вона колись вела?
Сховавсь цей шлях за листяну завісу,
Трава його добряче затягла,
Але сліди минулого незримі
Нас зустрічають в спалахах буття.
Наші шляхи пройдені – невловимі,
Їм не дано і миті забуття.
Там витоптані долі поколінь,
Стежки до щастя, щирості, кохання,
До болю втрати і великих вмінь,
До відданості і до сподівання,
Там мрії загубились у траві,
Що прагнули тепла рідного дому,
Насичувались запахом землі,
Губили на стежках тих пізню втому.
Там загубився ще дитячий сміх,
Там загубилось юності кохання
І перший подвиг, але й перший гріх,
Краплини щастя, миті сподівання…
Багато, врослих травами, стежок
Загублені серед лісів навіки…
Та варто знов ступити туди крок –
Ліс пам’ятає стежку чоловіка…
У світі музики
У світі ідеальності мелодій простіше загубити гіркоту,
Знайти в собі гармонію незриму й душі простої щиру чистоту,
З Вівальді ніч, ніжніша оксамиту, колише сон глибокістю зірок…
З Шопеном день прозорим небом диха, даруючи натхнення острівок…
Частинка вічності у кожному акорді пробуджує незримі почуття,
Гармонія… симфонія… та стежка, яка веде до усвідомлення життя.
Проблеми розчиняються на фоні великого і спраглого буття.
У ритмах музики і вічності мелодій спокійним кроком йде серцебиття.
Відредаговано: 26.01.2023