Пізнаю

Боюсь і вірю

Я так боялась втратити контроль
І загубитися у власному бажанні,
А ти знайшов до скриньок всіх пароль
І змусив задихатись від кохання!
Твій темний погляд душу заманив,
Загнав у кут усі перестороги.
Не знаю, чим так легко заслужив
До серця мого сховану дорогу?!
Я розчинялась у твоїх руках
І забувала, ким була до тебе.
Коли ж я встигла подолати шлях
До висновків, що у тобі потреба,
Як у ковткові чистої води,
Чи подихові свіжого повітря?
Мене манили місячні світи,
Й надія зовсім крихітна, тендітна,
Що ти - це саме той, один з усіх,
Моя оригінальна половинка...
Боялася зізнатись, бо на сміх
Хтось взяв би всі думки мої і вчинки,
А ти забрав за мить усе в мені!
Тепер сама собі я не належу...
Чи ти пограєш на душі струні,
Чи берегтимеш серце обережно,-
Усе віднині у твоїх руках:
І біль, і щастя, радість і тривоги.
Я відкидаю свій первісний страх,
Ступаю на незвідану дорогу,
Бо бачу у очах твоїх тепло,
Крізь товстий шар зухвалості й мовчання.
Я вірю, що в тобі живе добро,
Так само як і віддане кохання!

Уповай

Не вір тому, хто гарно розмовляє,

Хто стеле словом, наче рушником,

А вір тому, хто мовчки помагає

І робить гарні справи на добро.

Не переймайся тим, що ти не можеш

Змінити чи поправити в житті.

Ще буде час, коли ти допоможеш,-

Лиш уповай на Бога в майбутті.

Не віриш у дива, поки не бачиш?

А ти повір – й тоді побачиш враз!

Ціни не те, що хочеш, а що маєш,

І матимеш ще більше в сотні раз!

Чим більше Бога і добра у серці,

Тим більше щастя буде у житті,

Нехай воно з надією лиш б’ється

І утопає тільки в доброті!

Не за красою визначай любов,

Нехай любов красою наділяє!

Не лише тіло прагне до обнов –

Душі також обнов не вистачає.

Люби й ціни, із вірою ступай

У кожен день незвіданого шляху.

Про те, що в тобі Бог не забувай!

Тоді не буде місця болю й страху.

Мамина вишиванка

Мама вишивала бісером сорочку:
- Це тобі на щастя, моя люба дочко!
Знаю я, матусю, скільки в ній любові
Вкладено у кожній ниточці шовковій.
Я її на свято буду одягати,
Ніжно берегтиму й серцем шануватиму,
Бо ота сорочка - то частинка роду.
Коли одягаю, мов дивлюсь у воду,
Де на дні виблискують озера синьоокі
І стежки лісами, і лани широкі,
І дуби могутні з гілками-руками,
І степи безмежні з буйними вітрами,
І верба під ставом, край воріт - калина,
Бо усе це - рідна серцю Україна.
Буду одягати у найбільше свято,
Коли йдуть до храму Христа прославляти.
Вишивай, матусю, а я подивлюся.
Вишиванку серцем вишила матуся...

Біль і кохання

Ох, маленька, як же мені бути?!
Як тебе забути і збагнути,
Що моєю ти так і не стала,
Хоч в очах я бачив, що кохала?!
Як ти усмирила своє серце?
Чи воно й в цю мить для мене б'ється?
Якщо так,- то біль твоя, як камінь,-
При стихії лиш на дно потягне.

...
Як ти мудро зараз розмовмяєш!
Камінь від польоту захищає!
Наліталась, більш мені не треба!
Я вже надивилась того неба:
Воно манить барвами веселки,
Воно вабить запахом фіалки,
А тоді кидає у безодню:
Боляче, навік, безповоротно!
В тій безодні загубилась правда,
Що немає виправдання в зради,
Що найбільш страждає той, хто вірив,
Свою душу іншому довірив.
Я хотіла крапелькою стати, 
Щоб тебе дощем зацілувати...
Або ніжним квітом яблуневим,
Щоб вдихав мій запах кришталевий.
Я хотіла бути твоїм сенсом,
Що у грудях безперервно б'ється,
Я хотіла стати твоїм щастям...
Та не вдасться... Вже ніяк не вдасться!
Пустоту в душі не загасити!
А я хочу жити!.. просто жити...
Вірити, надіятись, кохати,
Спокій в своїх грудях відчувати!
Не дано тобі мене зцілити.
Той, хто вбив - не зможе відродити
Знов ту квітку, що коханням зветься...
Час назад уже не повернеться...
Камінь у руках - то гола правда,
То твоя невіра й підла зрада ... 
Я його носитиму з собою,
Щоби заглушити біль з журбою,
Щоб не забувати про помилки.
Плаче пам'ять голосом сопілки:
Їй би позбирати всі уламки
Й розчинити їх в тумані ранку...
Ти одумавсь... як же пізно, любий!
Не вернеш повік своєї згуби!
Ні на мить не стану я твоєю!
Розчинюсь в галактиці зорею...
Більш не буду жити у чеканні...
Тлінню стало зраджене кохання...

...
Ти права... Хоч це мене вбиває...
Інший тебе щиро покохає,
Почуття доводитиме вчинками.
Спогад про мене засне сльозинками...