Ми

Не вічно

Ми всі не вічно будемо тут жити!
Життя дане для того, щоб цінити,
Щоб берегти у пам'яті всі миті,
Коли змогли по-справжньому любити, 

Коли раділи щиро і безмежно,
Коли ступали в невідомість обережно.
Все так заплутано, що біль і насолоду
Несуть по тілу все ті самі води. 

У рамках норм лиш крок убік - помилка.
Чи сонце в небесах, чи в лісі гілка,
Чи капелька дощу пробудять сутність,
Що береже цілющу незабутність. 

Як вирватись із ланцюгів суспільства?
Ці рамки не для щастя - для насильства!
Дорога вдаль від власного коріння,-
І так уже не перше покоління. 

Що схочемо забрати? Що лишити?
Чого не пожаліти? Як тужити?
Чи далі, після всього, є потреба
Шукати нове щастя?, нове небо? 

Ми всі не вічно будемо гостями.
У цьому світі ще лишились храми,
Де можна попросити допомоги 
Для кожного - у серці свого Бога.

Прагну її

У маренні часу шукаю підтримки.

Куди пропадають всі черстві думки?

Чекаю спасіння у погляді жінки,

У ніжності дотику, ласці руки.

Їй воля потрібна, а я відчайдушно

Борюся із совістю, що ожила,

Хоча розумію, що вже надто пізно,

Бо в серці надія як біль проросла.

Не маючи права, забрав її душу

І волю колючим троянди кущем

Обвив, та страшніше – сам вирвати мушу

Ту терпку надію, даруючу щем.

У неї є крила, а в мене – кайданки.

Не мали зустрітись ні разу в житті,

Та поряд стрічаємо теплі світанки

І я забуваю про темінь в нутрі.

Вона присипляє всю підлість і злобу

Усмішкою щирою, словом простим.

І звір мій розпорює власну утробу,

Щоби закопати всі вчинки гнилі.

Її відпустити – позбутися віри,

Що є в цьому світі і світло, й тепло.

Якби ж не зустрілись, якби ж не зуміли

З малої піщинки зростити стебло,

Що листя розпустить і плодом накормить,

Аби поливали його тим теплом,

Яке у серцях наших з впертістю ходить

Й нашіптує знову і знову «разом».

У маренні правди шукаю підтримки.

Ця жінка – мій космос! А я… Хто їй я?

Пробачить? Забуде? Збагне мої вчинки?

Чи зможе пройти крізь печать вівтаря?

Так важко дихнути, не можна спинитись.

Усе, задля чого я вперто боровсь

Утратило силу, розрізало ниті,

Спустило з душі всю отравлену кров.

Кістяк залишився і голі інстинкти,

Де чисті потреби – найвище всього.

Її розуміння – найбільші релікти

Найпершого подиху просто мого,

Та в кризі уяви малюються барви.

І вже не змінити минуле тепер.

Без сильної віри, без чистої правди

Ця жінка родилась від моїх ребер.

У мареннях снів розуміння як вистріл:

Вона – те майбутнє, якого шукав.

Лиш совість закидує стомлений докір,

Та пізно! Я прагну до вищих октав!

Не моя Моя

На вивісках слів ти кричала, що ні, не моя.

Ти гордо боролась із власним бажанням і страхом.

На мить зупинялась, вловивши десь трель солов’я,

І ніжно всміхалась, коли у житті – усе крахом.

Ти вірила в краще, ти вірила в світлу любов,

Але на шляху зіштовхнула примхлива нас доля.

Ту впертість у погляді я лиш на мить поборов,

Бо надто важлива для тебе була твоя воля.

Тебе відпустив, хоч не зміг подолати нутро,

Яке вже тоді розпиналось про голі бажання

Й хотіло надійності, прагло зробити тавро,

Щоб врешті спинити душі непрості коливання.

Себе пересилив і вкотре збагнув, що моя!

Крізь сльози і біль, через підлість і ницість учинків,

Та я захотів до банальності слова «сім'я»

У нашій з тобою історії без поцілунків.

Так просто як день ти розвіяла біль забуття.

Я часто німів від сміливості ніжного кроку.

Попереду правда, тривалістю в ціле життя.

І тільки тобі зрозуміти ту прірву глибоку…   

Любі мої читачі, буду щиро вдячна за зірочки та відгуки))) Саме Ваша підтримка дуже допомагає Музі творити)))