Розділ 5

Крила не зламані

〰〰

Коли одні тебе не приймають, то це не означає, що відштовхнуть усі. Упередження одних породжують захват в інших. Мене не прийняли ті, для кого я писала і кому намагалась бути потрібною… Але я це пережила, бо життя все ж вкотре розставило все на свої місця.

Попри нехтування мною та моїми творами з боку читачів і «системи», я продовжувала писати для тих щирих сердечок, які повірили в мене, яких надихали мої книги та досі надихають. Звісно, прикро, що час відсіяв значну частину, але… Я не жалкую за тими, хто з легкістю відвертається від мене. І це не лише щодо читачів — така моя позиція в житті останніми роками. Більше немає тієї, яка робитиме все, аби вберегти тих, хто викреслює мене зі свого життя. Тепер є та, яка сама вирішує, кому в ньому бути та яким воно буде.

Власне, я не опустила голови й тим паче не опускала своїх крил, які прагнули летіти в небо. Таке відчуття, що те гидке каченя, яким я почувалася на початку, нарешті виросло і стало лебедем. Ви бачили, як цей птах злітає з води? Здається, ніби якось незграбно, але з кожною секундою він впевненіше відривається від блискучої поверхні й лине в небо. Зі свистом розмахуються його крила, а при цьому чому аж дух захоплює, а на очі навертаються сльози… Бо розумієш, що хочеться так само. Свободи, простору, сили протистояти всьому.

Тож як же відбувався мій зліт. Взимку мені поталанило потрапити на курси від Літосвіти, значну частину яких для мене сердешно оплатили благодійники. За це я їм вдячна, що хоч тут не обійшли стороною таке «непорозуміння» в моїй особі, яка вперто продовжувала писати як мені хотілося, а не цільовій аудиторії. Так гарно говорили, що можна було аж роззявити рота. Втім, взяла для себе важливу деталь щодо синопсисів і правильного оформлення листа у видавництва. Звісно ж, потішило те, як представниця Видавництва запевнила, що вони приймають на розгляд усі твори. Думаю, чому б ні. Натхненно написала синопсис, супровідний лист, автобіографію та один розділ книги. Відправила. І по цей день нуль реакції… Мабуть, все ж зіграла роль моя автобіографія, що я досить посередня особистість, щоб звертати на мене увагу. Буває, я вже навіть й не так сильно засмутилась… Ні, то ні. Але для мене принципово, щоб колись мою книгу надрукували саме через вибір видавництва. І я не зупинюсь на цьому шляху…

Проте я мала іншу радість. Звісно, ця радість неабияк виснажила мене емоційно, але вона була того варта. Отримати запрошення у проєкт пана Сергія було для мене неочікуваним поворотом тоді, коли я все більше зневірювалася в собі… Самвидав, видавництво, читачі, яких важко зрозуміти, автори, які мріють потопити тебе у своїй жовчі… Було страшно,  але я зробила цей крок, немов стрибок віри.

Досвід, отриманий під час написання оповідання для «Босорки», неймовірно надихнув мене рухатися впевнено. Незвична і геть нехарактерна для мене тема, але яка відкрила для мене нові можливості, нові враження…

Поїздку в Київ батьки не сильно підтримали, особливо батько, сказавши, що я марную час на дурню… Що я їду на зустріч з іншими авторами й фіксацію рекорду вже й не казала, бо не зрозумів би. Хоча насправді хотілося, як і завжди, щоб вони пишалися мною. Втім, цьому радів мій чоловік і син, дві подруги, а тепер ще й Ванда. Всі вони неабияк підтримували та раділи за мене, кажучи, що я заслужила на це.

Дорога в Київ нагадала мені про мою книгу, яка дала початок багатьом чудовим героям. Стільки років пройшло — і ось я знову там… Спершу, коли вийшла з вагона я розгубилася, бо все так сильно змінилося. Одразу пригадалися побоювання чоловіка, що якось я заблукала у Вінниці, сівши не на той тролейбус, а тут таке велике місто… Я просто звикла, що мене мають привезти до місця призначення, а вже дверцята я можу сама відчинити якщо що. Після аварії в мене довгий час був страх до транспортних засобів, водіїв яких я не знала… Відносно спокійно(якщо швидкість до 50км/год) переносила поїздки, якщо водієм був чоловік або батько. Тому й відвикла від всіх тих трамваїв, тролейбусів.

На щастя, наступного дня таксист вдало довіз мене до академії. І першим запитанням було: «Куди йти далі?». Але поряд саме проходила дівчина, яка зазирала в телефон і теж щось чи когось шукала. 

«О, вона теж туди!» — пронеслося в голові, і я пішла слідом. Не помилилась!

Яке ж то було класне відчуття — побачити стількох авторів наживо… Деяких я впізнала по обличчю, але не всі імена я знала. Втім, тоді в мене не було звичного хвилювання, бо почувалась у своєму колі. Хоча зізнаюсь, неабияк переживала чи приймуть мене і вони. Здається, прийняли…

Згодом настала мить, коли я мусила побороти свої страхи й вирушити впевненим кроком до мрії. Так, це не Таймс, але я впевнена, що це крок до нього. До того ж бути в колі таких поважних осіб — то чимала честь для мене.

Звісно, мешканці букнету скажуть, що кому воно треба й повертять пальцем, кому де зручно. Але для мене це політ журавля, про який я неодноразово думала і про який я сказала у своїй промові. Мені здавалося, що ще ніколи я так не хвилювалася перед аудиторією, як тоді. Адже досі всі бачили лише картинку «Анні Ксандр» на сайті чи в інстаграм, але ніхто не бачив мене особисто.

Валерія Серпень сиділа поруч зі мною і бачила всі мої вагання перед тим як вийти з промовою. Навіть була мить, коли я передумала робити це… Але в мене одразу виникла думка: «Ванда чекає цього від мене і потім сваритиме, що я дала задню…». А разом з нею, я впевнена, що також когось надихала бути впевненішими. Отже, я не мала права відступатися, щоб і вони не відступалися. І я зробила це! І не шкодую!