Розділ 4

Правда болюча

〰〰

Сумно, коли ті, в кому ти знаходила прихисток, за найліпшої нагоди здихалися тебе. Бо ти вже їм не потрібна…

Гадаю, чимало людей стикалися із подібним. Спершу я емоційно це прийняла, бо я прив’язуюся до людей, а найгірше, що я вірю їм, навіть коли егоїстик кричить, що не варто. Та я не можу, щоб не дати шансу… Принаймні не могла. До моменту, коли ось вся ці рожева бульбашка не лопнула, а ейфорія пройшла і все стало на свої місця. Я не бажаю бути в колі людей, які самі тонуть у власній жовчі й намагаються потопити заразом ще когось. Краще жити, ніби цих людей не існує. Взагалі.

Батько постійно каже, що так не можна, але вкотре я відповідаю — це необхідність, інакше мене зламають, затопчуть… А тепер вже я достатньо себе люблю, щоб дозволити цьому статися. Хоча іноді здається, що замало… Але ж я не зупиняюся на досягнутому, тому на все свій час.

Власне, багато авторів боїться критики, боїться розправити свої крила, аби як належно осягнути той простір, в якому їм суджено літати. Хочу запевнити, що іноді критика може бути дорожчою за золото, а іноді вона може бути лише глухою луною розбитого черепка… Втім, на превеликий жаль, не кожен може похвалитися такими здібностями, як вмінням відрізнити золото від підробки. Тому для мене критика досить цікава річ… Я сприйматиму її лише від щирих людей — від інакших я вже наслухалася порад, які не рухали мене вперед. Спершу не розуміла чому… Згодом зрозуміла.

Чи вважаю я себе критиком і яким саме? Так, вважаю. Іноді здається, що мене всі бояться, особливо, якщо я десь під книгою залишу якийсь коментар. Мене не треба боятися. Просто, пройшовши свій шлях, я побачила, до чого може призводити оманлива підтримка і підтакування — ні до чого. Розвиток автора зупиняється на тому місці, але порадники навпаки, немов тішачись цьому, набувають власної впевненості. Знаєте, по принципу, що в колі гарних дівчат завжди має бути якесь гидке каченя, на фоні якого ті здаватимуться лебідками. Ні, дякую, мені цього не треба. А вам? Спроможність відстояти свою авторську особливість це запорука того, що з часом він не зламається. Принаймні для мене так.

Я волію бути письменницею із власною історією, ніж писарчуком, який постійно чогось боятиметься, а особливо, вийти з чиєїсь тіні. Без чіткої позиції та бажання розвиватися цього не трапиться. І тому необхідна критика. Так, саме необхідна, бо вона відточує той внутрішній стрижень автора, який триматиме його струнко. 

Звісно, якщо треба, я буду жорстким критиком(так, дехто потребує і цінує саме таку), за потреби я скажу свою думку досить делікатно, аби автор це правильно сприйняв. Хоча зізнаюсь, бували моменти, коли вже не знаєш які слова підібрати, аби до когось донести щось корисне, бо гонор автора настільки зашкалює, що він сліпо йде «не туди», але впевнений у зворотному. Такі випадки відбили все бажання допомагати. Та й власне, як і в житті, я перестала допомагати тим, хто не цінує цього.

Починаючи шлях митця, не варто чекати лише безхмарного неба. Не варто покладатися на «не тих» людей. Не бійтеся експериментувати та припускатися помилок — власних, а не чужих. Чужі помилки, то їхній досвід, але не ваш, тому що всі ми різні й підходимо до пошуку рішень по-різному.

Коли з початком війни я почала свій шлях, то керувалась емоціями. Зраділа першим відгукам, коментарям… Подумала: «О, то я тут не одна така! Супер!». Ні, відчуття ейфорії завжди проходить і рано чи пізно ті, кого ми вважаємо «своїми» знайдуть мільярди причин, аби бути якнайдалі від тебе. Слава, рейтинги, ім’я, освіта тощо — завжди будуть зверху. Це акваріум з акулами, в якому ти мусиш бути косаткою — гарною, доброю та мудрою. Втім, як і в житті.

Два роки у самвидаві принесли мені чимало досвіду, залишившись оксамитовим і насиченим присмаком кави. Я люблю каву… Навіть вбачаю в цьому щось підсвідомо важливе, можливо, саме тому така пристрасть до цього напою. Поясню.

Арабіка і робуста — основні види кави. Перша вирощується на чималій висоті над рівнем моря, має досить багато різновидів, має ароматні нотки, кислинку та ніжний смак, але має менше кофеїну. Тоді як друга має жорсткіший смак, більше кофеїну й росте нижче, завдяки чому вона стійкіша до шкідників і всіляких хвороб. Але разом вони створюють чудовий смаковий букет, від якого я завжди у захваті й не уявляю дня без кави. Я, звісно, ні на що не натякаю, але дуже хочеться, щоб кожен, хто це читатиме усвідомлював, наскільки ми унікальні, коли в нас є ось цей от баланс смаку, аромату та енергії.   

Мабуть, саме ось ця енергія або ж збалансованість, до якої я пройшла в процесі написання моїх книг. Балансуючи між очікуванням та реальністю, коли чекала на коментарі чи підтримку. Воно забирало мої сили, мій запал… Через те я тепер дивлюся блоги, в яких автори жаліються на вигорання, на відсутність читачів, коментарів і чого там кому бракує, і думаю: «Тому й вигорають, бо занадто марнують свій час на несуттєве». 

Знаєте, після того, як я прочитала вираз, що «книга, яка погано продається, то не цікава книга», в мені перегоріло все відносно самвидаву. «Це лише бізнес, дєтка» — згадалося тоді, та й відгукується досі. Власне, та фраза була ударом в моє  серце, бо я вважаю свої книги дивовижними та особливими. Якщо в мене немає імені чи такої кількості підписників, як в інших, то хіба можна вважати таких як я нездарами, принижуючи? Чи варто пояснювати, що такі особи вбивають таланти та віру у щирість.

Я люблю писати в різних жанрах, бо люблю плакати та радіти з героями, і знаєте… я плакала, коли видаляла свої книги. Ванда переконувала не робити цього, подумати, але… Принципи для мене понад усе. Особливо в цій ситуації, бо я ціную свою працю, ціную свій час, ціную себе. Але… дивлюся на речі інакше, дивлюся ширше. І те, що я бачу на горизонті, нівелює увесь той біль та розчарування, яких я здобула на своєму шляху. Після зливи завжди сяє сонце. Збиті коліна завжди гояться. Гідність завжди триматиме на висоті, якщо не допустити, щоб вона пробила дно. Крила доти будуть зв’язаними, доки ми боятимемося їх розправити й ринути у небо — бо там наше місце.