Розділ 3

Рожевий поні

〰〰

Очікування та реальність… Це чи ненайголовніша проблема в автора. Особливо, коли ти сама і ніхто не вірить у твій талант, бо ти ж мусиш сидіти тихенько і не рипатися зайвий раз щодо своїх мрій… Мій батько завжди казав: «Мріяти потрібно перед сном…». Я так і робила. Захоплення історіями залишалося лише захопленням, але я мріяла мати власні книги… Досі мрію…

Навіть тепер я з посмішкою пригадую, як вишукувала в канцтоварах грубі зошити в лінію і бажано не з білого паперу. Три зошити на 96 аркушів склеювала до купи, а з картонної сторінки із фотоальбому(гадаю, всі зрозуміють, про який альбом мова) робила палітурку. Словом, вже тоді я неабияк марила власною книгою. Прикро, що тоді в мене не було таких можливостей оформити обкладинку, як тепер, коли працюю у фотошопі…

Та це залишилося лише мрією, бо в неї вірила лише я, але здавалося, що цього не достатньо для її здійснення. Бракувало саме підтримки, яка б дала мені добрячого копняка — не здаватися і перетворити свою мрію на реальність.

Через мою принциповість у школі, для мене світило лише платне навчання, оскільки в мене не було грамот, як в мого сина… Вже на той час я розуміла, як важко доводилося моїм батькам дбати про двох дітей(я найменша), а була ще старша сестра від маминого першого шлюбу… Але яка зникла безвісти десь у 90-х роках… Тому мені було дуже шкода своїх батьків і я не хотіла їх обтяжувати ще й собою. Власне, тому я й без вищої освіти, якою, на жаль, визначають ступінь розумових здібностей інших людей. Навіть байдуже, якщо хтось купив той диплом і залишився телепнем — головне, що була та шкоринка…

Так і вийшло, що якщо ти з села і без вищої освіти, то ти не можеш нічого знати, нічого розуміти та й взагалі не розбираєшся в житті. Знаєте, це десерт для поні, яким вони смакують, іноді навіть цямкаючи при цьому від задоволення… Чесно, від цього довгий час я себе знецінювала, бо я не повинна була кожному обґрунтовувати своє рішення. Не зрозуміли б, адже люди настільки стали черствими, що їм просто було байдуже на твої проблеми…

Я змирилась із цим і тому закрилася ще більше, бо була лише я. Хоча потім, звісно ж, в мене з’явився чоловік, а згодом син… А потім втрата, яка мене майже знищила. Я описувала цей період у Капучино, але мало хто зрозумів, що з написаного було правдою… Різниця була лише в місці й в дитині поряд… Якщо в ту мить до героїні підбіг ще й Марк, то в реальності його не було. Добиваючись від чоловіка розуміння, мені довелося ще не раз наплакатися… Ті миті здавалися боротьбою за подальше життя — я або зроблю це, або остаточно опущу руки. І все ж таки зробила це. Пережила, навчила і здобула значно більше, ніж я мала доти — підтримку та любов.

Так, іноді з мене рідні кепкують, що я занадто правильна і, не відомо звідки та як, випещена, вимоглива, вихована на вершковому маслі… Навіть не уявляючи, чого мені все це коштувало… Людська пам’ять дуже швидко все забуває, але не моя… Коли кажуть, що є злопам’ятні люди, то зазвичай мають на увазі те, що такі особи неодмінно мститимуть чи згоратимуть від злості тощо… Я втомилася вже їм пояснювати, що я пам’ятаю заподіяне мені зло не для того, щоб мститися, а для того, щоб не забувати, що зробило мене сильнішою і з ким я більше не перетинатиму своїх шляхів. Все інше — то на сумлінні тих людей, а моє завжди буде чистим. Я ніколи його не мурзатиму такими людьми.

До того ж я знаю свої справжні можливості, які не марнуватиму на таких людей, ким би вони не були: рідними чи чужими, з дипломами чи без, бідними чи багатими. Всі однакові, але всі різні. Іноді дуже кумедно і сумно було спостерігати за людьми, які вважали себе кращими за мене саме за наявності певного статусу — освіта, статки — не принципово. Вони думали, що саме це надає їм особливості чи переваги. Ось тут, мабуть, я відкрила в собі схильність до іронії або ж мій егоїстик, нарешті, подорослішав. Втім, бажання бути в колі «розумних» поні спонукало до витримки, сподіваючись на помилку. Мою. Що я все ж таки помиляюсь і є гарні люди, які дійсно щирі зі мною. В цьому випадку я готова була визнати, що вмію помилятися.

Але… Розумна людина колись сказала, що час розставить все по своїх місцях. Вірте — розставить! В момент, коли ви перестанете бути зручним, оточення, яким ви захоплювалися, почне «мироточити».

Якось одна особина зауважила мені, що неможливо по тексту розпізнати, про що думає людина тощо. Гадаю, їй просто не вистачає здібностей. Проте, вона має диплом, а може, декілька(тут сарказм). До чого я хилю? Себе треба поважати, ким би ти не був чи не була. Аналогічно — поважати тих, хто не має відповідної освіти чи рівня у суспільстві. Іноді диплом та все це фізичне та формальне навіть на йоту не зрівняється із талантом, який більшість людей намагаються заховати, знецінити, розтрощити…

Приблизно такою я почала свій шлях у самвидаві… Бо талант нікому не потрібен, коли ти маєш ім’я або філологічну чи ще якусь освіту. Я пишаюсь пройденим шляхом, який надав мені ще більше сил, як у власному зростанні як автора, так і становленні як особистості. Негатив, який я отримувала до себе і бачила навкруги, я акумулювала в собі, але з чого живилося моє натхнення, перетворюючи все те «неподобство» в історії, якими я пишаюсь.

Немає нічого неможливого, особливо для автора. Щоправда, один автор писатиме про щирість, бо таким він є в житті, а інший писатиме про неї ж, бо в житті він й гадки не має, що воно таке. Рожеві поні насправді не такі вже й рожеві… Просто не варто на них рівнятися і будувати відносно них якихось сподівань. Майте власну ідентичність — як автора, як людини. Подивіться на світ навколо і побачите, яким він є насправді. Все ж очевидно…