Розділ 2

Жанри життя

〰〰

Іноді в житті настає такий момент, коли ти розумієш, що найважливіша для тебе людина — це ти.

Скільки б друзів не було, якою б великою не була родина — завжди є лише я. Звісно, відтак не обійшлося без того, скільки разів доводилося чути, що я егоїстка і що так не можна… І… по своїй наївності та доброті душевній, я намагалась приборкати того егоїстика ще в зародку його існування, аби справити гарне враження на людей… Аби вони полюбили мене. Такою як я є — вони мене ніколи не полюблять, тому, думала, хоча б так. Що було тоді мені казати про самооцінку, якщо я прагнула бути в табуні тих рожевих кудлатих поні, які завжди здавалися такими гарними, пухнастими, часом кумедними. Так, іноді вони могли й хвицнути, але я терпіла, бо, як те гидке каченя, шукала своє місце.

Що я можу сказати тепер… Була дурна. Не потрібно було цього робити.

Он той маленький егоїстик, який забився в куточок моєї душі потребував мене і був таким же гидким каченям, як і я. Як не намагайся, а якщо ти інакша, то для суспільства ти ніколи не станеш кращою ніж є. Згодом я зрозуміла, що в соціумі ти або зручна, або зайва. Звісно ж, почувалась саме зайвою, геть ще не розуміючи, що я завжди була зручною. Те відчуття, коли тебе сприймають антагоністом, але насправді ти головний герой, якому не пощастило з автором…

Втім, я багато років намагалася зрозуміти, а хто ж саме автор мого життя? Хто вигадав для мене цей сюжет і який саме жанр було обрано?

Комедія? Навряд чи, бо я і гумор — то два кардинально різні поняття. Хоча… Іноді дивно чути від людей: «Ти така прикольна!». Визнаю, в ту мить я зазвичай підвисала, бо намагалась зрозуміти, в чому саме полягав жарт… Гумору в сюжеті мого життя якось не сильно було… Як тому доказ — моє раннє дитинство. Якщо бути точною, то перші три роки. Жодної посмішки… Мабуть, десь там ховався той ховрашок, якого ніхто не бачив, але він десь був. Батьки непокоїлися, що зі мною щось не те, бо ж не могла дитина жити без посмішки! А чому б ні? Цікаво те, що дорослі ніколи не задумувалися, чого хотіла я. А може, я просто не хотіла сміятися? Як варіант, ні? Звісно, це мої іронічні припущення, але, гадаю, вже тоді я просто знала забагато…

Так вже сталося, що я багато чого пам’ятаю зі своїх дитячих часів… Звичайне, незвичне, сумне, болюче… Хоча для людей звичніше вважати, що, подорослішавши, я не могла пам’ятати все те. Тут дійсно є щось від комедії… Власне, мабуть, саме через це я була більше мовчазною, набундюченою і зануреною у свої малюнки та мрії.

Драма була більше характерною мені. Як тоді, так і тепер. Коли ти хочеш, щоб тебе любили такою, яка ти є, але для всіх ти просто гарна людина, доки ти зручна та вигідна…

Чесно кажучи, я довгий час, а це років тридцять, намагалась зрозуміти, коли саме моє життя змінилося? Коли я народилася, чи коли зіткнулася з незрозумілим епізодом мого життя? 

Моє народження виявилося теж непростим… Або ж цікавим… Хтозна, як тут думати краще. В багатьох сім’ях траплялося так, що іноді алкоголь стає проблемою… Моя сім’я не стала виключенням. Тоді я не розуміла чому все саме так, але це була сім’я, за яку я завжди була вдячна Богу. Не розуміла, чому мій батько пив, хоча постійно важко працював на різних роботах… Але дитині важко в певний час розуміти дорослих. А на той час я лише знала, що мій батько був не таким, як інші, бо весь свій перший клас він провів в гіпсі в лікарні. Інвалід дитинства, який все життя жив з болем, але якого я не бачила, бо він завжди здавався сильним і турботливим, хоча й суворим. Коли він випивав було по всякому: іноді він був добріше звичайного тоді, іноді… буйним, хоча жодного разу не вдарив мене «бо заслужила», скоріш, задля компанії, коли брат із сестрою ображали мене, а потім один одного. Але навіть попри це наша сім’я трималася.

Виростаючи, я все більше розуміла, через що батьку доводилося проходити, адже з часом його суглоб все більше стирався, а від того йому ставало ще важче. Мені важко, коли люди страждають, особливо, якщо ти їх любиш, хай навіть ніколи про це не кажеш…

Не звикла. Така вже я… Бо звикла тримати все в собі, але проявляти ту ж любов своїми вчинками, бо слова… то лише слова, які не мають нічого за собою, якщо всередині порожньо.

Власне, саме завдяки моєму народженню батьку вдалося уникнути покарання через спричинене ДПТ, але обійшлося без особливих наслідків… А потім, коли я все ж народилася, мені довгий час підбирали ім’я… Важко? Навряд… Гадаю, коли дитину хочуть, тоді й ім’я легше підібрати. Батько завжди мріяв про сина, якого зрештою він мав, щоб той був світленьким і схожим на нього… А чи хотіли мене — я ніколи не чула ні від кого про це. Можливо, саме тому з моїм ім’ям виникла така «накладочка». Доки на деревах не з’явився іній…

Я досі люблю іній на свій день народження. Неабияк засмучуюсь, коли його немає в останні роки, але ще більше радію, коли бачу лапаті гілляки, обліплені ним. В ту мить я постійно думаю: «А може, й не даремно я є…». Кляте глобальне потепління позбавляє мене й цієї радості.

Отже, тітка назвала мене Інною. Гадаю, саме ім’ям та днем народження моє життя набуло якогось особливого жанру, який я досі не наважуюся назвати.

Втім, до фантастичного жанру я не була готовою… Мабуть, якби поряд зі мною не було подруг(до речі, саме з ними я зараз найкраще спілкуюся, які приймають мене такою, яка я є), то я б подумала, що тоді моє життя і завершиться… Певний час я вважала, що то було лише сном, але… Жоден сон ніколи не присниться трьом різним людям в один і той самий момент.