Розділ 1

Натхнення скрізь

〰〰

Мабуть, шлях автора починається саме з натхнення. Недостатньо вміти скласти літери в окремі слова, а ті поєднати в поодинокі речення, які б мали в собі певний зміст. Без натхнення то все буде лише знаками — беземоційними, беззмістовними та навіть неживими.

Я бачила натхнення скрізь. Хоча й досі тішусь тим, що я маю його. Всі дивуються, як мені це вдається, а я не знаю, що відповісти й просто віджартовуюсь… Втім, досить часто я задумувалась над тим, а що ж це таке натхнення? Здається, що для декого це щось піднесене з легкими сяйнистими крильцями, які тріпочуть за нашими спинами…

Але це не так. Реалії нашого життя в одну мить перетворюються на рожевого поні, яким ми тішимося, якого годуємо, іноді навіть прибираємо за ним кізяки… А часом, як раз лайно прибирати нам не хочеться і за нас це мають зробити інші. Ні. Наш улюбленець — нам і за ним прибирати.   

Отже, що ж надихає автора?

Іноді надихає самотність. Шукаючи пояснення її існуванню, я писала свого часу вірші, а разом з тим, самотність була проблемою чи не в кожного мого героя. Але за довгі роки я так і не зрозуміла в чому її сенс… Мабуть, саме тому я так любила «Show Me the Meaning of Being Lonely». Скільки разів я перемотувала касету саме на цю пісню — навіть не згадаю, а особливо, коли в мого магнітофона почала барахлити перемотка… То незабутні відчуття, коли ти береш ручку і «вмикаєш» ручну перемотку, слідкуючи, аби не пропустити зайвий виток касети. До речі, всі ті касети я бережу, а сину було досить дивно дивитися на них.

Втім, під попсову музику модного на той час бойз-бенду та з ручкою в руках і блокнотом, я все ж натхненно шукала сенс самотності. Не знайшла, але принаймні був результат у вигляді душевних рядків.  

Згодом мене надихнуло розчарування та розбите серце… В моїх віршах та історіях з’явилася перша драма. Самотності для цього було замало. Мабуть, тому й у моїх героїв все пішло шкереберть. Хм… Зізнаюсь, одні герої добряче відчули її на собі. Майже всю книгу вони мусили проходити крізь випробування, які я для них готувала, а зрештою, коли вони одружилися, їхнє авто потрапило під вантажівку. Звісно, зараз я пригадую це з певною посмішкою, аж настільки все тепер виглядає жорстоко та дивно… Але тоді я просто хотіла поплакати над героями, щоб не плакати над собою.

І знаєте, що я зрозуміла згодом? Не в кожного автора вистачить сил вбити своїх героїв. Одні кривлять носом, на кшталт: «та ні як так можна?!»; а інші, мовляв, «читачам це не сподобається! Це божевілля…». Бла-бла-бла і тому подібне. То все боягузлива дичина. Принаймні для мене. Я була б не я, якби й далі боялася всього на світі. Іноді автору потрібно бути жорстким, аби його не зрівняли із землею родичі того поні, якого кожен заводить на початку свого шляху. Та до цього моменту як автор я поступово привчалася прибирати його кізяки, які не повинні були заважати моїй душі відриватися від клятих рамок. Важко, але це дієво. Звісно ж, в тому разі, якщо ти сильна особистість.

Власне, коли я думала, що була розбита і навчилася з цим жити… Я закохалась. Адже що найбільше розбиває серце, як не кохання? Отож… Про те, що кохання надихає усіх на світі, це й так зрозуміло, тому про нього я не говоритиму.

Понеслися нові вірші, нариси нових сюжетів… Дійсно, те відчуття, коли за твоєю спиною активно розмахуються крила. Доки ти не сидиш годину, а потім ще одну в очікуванні коханого. А його нема. Та, здавалося б, що тут такого, адже робота і все таке… Втім, аби не марніти вдома, я все ж вирішила прогулятися…

Але вставлю невеличку ремарку. На той період в мене була написана історія, яку читачі вже прочитали як «Ніколи не знаєш, що буде далі», але яка на той час мала назву «Витівки долі». З цих двох книг, а також із життя братів Райтів, читачі ще й познайомилися з моєю сестрою — Юлією. Втім, в книгах я дала їй гарну роль, попри те, що було потім. Знаю, Ванда скаже, що я занадто добра для цього світу, але я хотіла дати сестрі саме гарну роль, попри біль, якого вона мені завдала. Тому герої «Ніколи» лайтові, тому що ці люди були для мене саме такими, бо довгий час я не мала нікого ближчого…

Ок, тепер повертаюсь до питання феєричного падіння зі свого поні.

Знаєте, коли місто чи село засинає, то завжди прокидається мафія. Оскільки я з великого і мальовничого села на Поділлі, то оживало все в центрі: рух велосипедистів, мотоциклістів, молодь крокує на здибанки до клубу, попри який проходила траса державного значення(це уточнення задля того, аби розвіяти міфи багатьох, що якщо село, то людина має бути неграмотною, дикою, затурканою тощо. Зовсім ні, бо наше село надзвичайне, хоча люди… Мабуть, тому я там все життя, як чужа). 

Отже, клуб. По обидва боки височіли високі ялини, мабуть, ще посаджені за часів пана, але не про це. Між тими ялинами були лавки, біля яких завжди було чимало молоді. Втім, дві постаті важко було не впізнати, бо з однією я росла, а в іншу закохалась, як дурне теля. Знаєте, ще тоді я переконалася у досконалості своєї інтуїції… Яку я іноді просто ігнорувала, бо завжди прагнула довіряти людям, намагаючись бачити в них щось добре.

Втім, я не втекла. Ні. Я підійшла, порушивши аж такі ніжні обійми. Мабуть, в ту мить вони бачили досить двозначну посмішку. І все. Жодного докору від мене і жодного вибачення від них. Лише мовчазна правда, об яку я розбилась. Лише відійшовши на достатню відстань, з мене полилися сльози. Як мені боліло в ту мить — описувала згодом в життях моїх героїв, які виявилися найкращою моєю підтримкою. Вони ніколи мене не зраджували, а я більше нікого з них не вбивала, даруючи їм хепі-енди. Саме біль надихав мене тоді, надихає й досі.