Пролог

«Все ж не буде зайвим присвятити

цей твір Володимиру Антоновичу.

Так, його дружина досі чекає, що

я пошию для неї особливу сукню, але…

Я свій вибір зробила.

Його уроки певною мірою дали початок

моїй творчості. Адже тоді саме його

суворий погляд став тією першою

перешкодою, яку я мала подолати

задля своєї мрії…»

〰〰

Сільська школа десь на Вінниччині, 1998 рік

Досі не розумію, чому писати свої оповідання мене тягнуло саме на уроці історії. Я нічого не мала проти цього предмету, і навіть проти вчителя. До речі, за сумісництвом він ще й був директором школи. Суворий такий дядько з густими та трохи сивими бровами, з блакитними та неймовірно добрими очима. Високий чоловік, цупкий, одягався переважно в костюми з вигладженими стрілками, але декілька разів приходив до школи у джемпері, але з-під V-образного вирізу виднілась незмінна сорочка та краватка. На той час він здавався дивакуватим, бо попри свою серйозність, він комплексував своєю лисиною, на яку постійно старанно нагортав волосся.

Але навіть ці миті навчили мене не соромитися і не боятися бути інакшою. Хоча тоді я була занадто мала, щоб розуміти це… Однак я навчилась, адже краще пізно, ніж ніколи. Чи не так?

Власне Володимир Антонович навчив ще дечого. Розуміння. Доброти… Та навіть терпіння. Він постійно бачив, що я щось писала під партою в блокноті на колінах, поглядаючи одним оком на нього, а іншим в імпровізований блокнот. Звісно ж, саме там розвивалися й мої навички до багатозадачності. На кшталт слухати про чисельні нудні дати, які мені завжди важко давалися, та події, які їх супроводжували. А паралельно до слухання я встигала опрацьовувати сюжетну лінію мого першого детектива, записуючи його. При цьому я встигала відповідати, коли Володимир Антонович щось запитував, а іноді свідомо мене. Але ніколи не сварив. Ба більше, іноді здається, що він вже тоді бачив мій потенціал і тому не заважав.

Але ж чим далі, тим веселіше. Самостійна робота з історії, але головне те, що було після, чого я й досі не можу забути. Отже, я завжди сиділа на першій парті, мабуть, зіпсований малюванням та шиттям зір, посприяв такому рокіруванню. На той час я дуже соромилася носити окуляри, очікуючи осуду від однокласників… Так, було важко, але зараз не про це. Вчительський стіл впирався в мою парту ну і, звісно ж, шкільний журнал завжди переді мною, як на долоні, а що це означало?

Вже тоді бути першою мені досить подобалося, оскільки на тебе покладали стільки очікувань однокласники, бо ж хто не хотів знати оцінку за самостійну до того, як директор роздасть наші роботи? Здавалося б, що там такого — потерпи, пойорзайся на стільці зайвих кілька хвилин, наберися терпіння… Але все ж хотілося бути першою, а всім іншим заразом.

Тож Володимир Антонович почав записувати навпроти кожного прізвища його оцінку. Звісно ж, в цю мить я відклала навіть рукопис, саме на місці, коли головному герою довелося розплутувати вбивство… Та мої очі були прикутими до журналу. І доки я стежила за рухом синьої кулькової ручки, за спиною я на пальцях показувала кому яка оцінка, а слідом за тим чула полегшені видихи. Втім, кіно не було б таким цікавим, якби не мить, коли злодій стає впійманим… Слідкуючи за рухом ручки на папері, я помітила, як і сам журнал почав рухатися вгору. Відповідно й мої очі слідкували за його рухом… Доки поглядом не зустрілася з блакитними очима. Досі пам’ятаю ту мить, коли, здавалося б, обидвоє зависли. Але особливість моменту не в тому. Тоді я вперше побачила, як Володимир Антонович сміється. Зовсім трохи, як властиво подібним чоловікам, адже досі ми його боялися, як грому в грозу.

Я розгубилась і одразу ж вирівнялась на своєму стільці, але директор не сварив за підглядання. Цьому я тішилася навіть більше, ніж гарній оцінці за самостійну. Але в чому висновок я для себе взяла з того дня і чому завжди пам’ятаю про це?

Те, що здається нам страшним чи не зрозумілим, чи оповите загальним враженням — насправді зовсім не таке, яким є насправді. Думка оточення змушувала думати, що наш директор тиран, а він виявився класнючим дядьком, який навіть на екзамені мені допоміг. Він добре знав мої слабкі сторони в історії й бачив, який білет я витягнула, тому поважно вийшов з класу, давши змогу піддивитися потрібну відповідь.

Тому доброта криється там, де ми можемо її навіть не помітити лише через те, що думка інших іноді посідає занадто високе місце в нашому житті. Скільки б відтоді не пройшло років, а я завжди пригадую цей випадок і Володимира Антоновича, бо так я вчилась не боятись перешкод. Насправді перешкодою виявився не він, а саме ті вчителі, які здавалися кульбабками з крапельками роси… Але які виявилися будяками у багнюці.

Як не крути, а всі наші страхи перед майбутнім починаються в минулому, а саме у дитинстві. Але навіть якщо раптом, на початку все не так рожево (і мова не про конкретний час нашого життя), тюбик із фарбою завжди в наших руках, варто лише підібрати кольори та пензлик і почати творити.