Генка.

Давно то було. Скутерів і електровелосипедів ще не було. Не було ще ні компʼютерів, ні інтернету. Телевізори й ті були чорно-білими. Ми з друзями хоч вже під стіл пішки не ходили, як якісь першачки, а як майже дорослі, під час літніх канікул їздили на батькових велосипедах, дехто вже навіть не під рамою. Ганяли на тих велосипедах по неасфальтованих вулицях і по парку, що був поруч. У парку в нас навіть гриби росли, які ми іноді збирали. Жила в нас на вулиці баба Валя, яка постійно на нас сварилася:

— Коли ви вже на тих велосипедах ганяти перестанете! Спасу від вас нема. Постійно галасуєте і своїми велосипедами пилюку здіймаєте. На вулиці спека, а я через вас вікно на вулицю відкрити не можу, — потім зітхала і вже тихенько: — Куди ваші батьки дивляться... Он усі коліна й лікті збиті, так же і розбитись можна.

— Не переживайте, бабо Валю, ще пару років — і будемо на мопедах їздити, — віджартовувалися ми.

Так було майже щодня. А що ще робити — КАНІКУЛИ. Треба ж якось від шкільної науки відпочити. І ось одного сонячного, спекотного літнього дня з подвірʼя баби Валі виїхав на новенькому велосипеді «Салют» хлопчина, на вигляд наш ровесник: — Рєбята, можно я с вами іграть буду? Я к бабушкє на канікули прієхал. З маскви я. Мєня Гена завут. — Ні, не можна. Бачиш, у всіх велосипеди з рамами, а в тебе «Салют» дитячий. На ньому навіть рами нема, як на дамському, — заливаючись сміхом, хором відповіли ми.

Звісно, трішки посміялися та й прийняли його у своє товариство. А як не прийняти — онук баби Валі. Може, вона сваритися перестане. За декілька днів Гена вже мало чим відрізнявся від нас: такі ж збиті коліна й лікті. І з кожним днем у його словниковому запасі було все більше українських слів. А ми до української мови й свого місцевого суржику додавали слова, які чули по телевізору під час перегляду фільмів. Чужа то якась мова була, хоч і зрозуміла. Несправжня, штучна якась, як у телевізорі.

Уже десь за два тижні Гена від нас нічим не відрізнявся. Навіть знав, як виглядають білі гриби й сироїжки, які росли в нас у парку. Щоправда, постійно, коли зривав білого гриба, згадував про шампіньйони, які продаються в них у московських магазинах.

Хоч ми з Геною товаришували, баба Валя на нас продовжувала сваритися за те, що галасуємо й підіймаємо пилюку. Але за всіх нас уже постійно відмахувався Гена: — Не хвилюйся, бабусю, зараз візьму мʼяча й поїдемо з хлопцями в парк у футбол грати та, може, знову якогось гриба знайдемо, і я їх тобі всі привезу.

Ми справді всі ті малесенькі білі гриби й сироїжки, які росли в парку, віддавали Гені. Хай радіє. По справжні ж гриби ми їздили до лісу, де можна було назбирати ціле відро чи здоровенний кошіль. Можна й більше, але ж хіба всі за раз донесеш? Не те що в тій москві — якісь шампіньйони, та й ті треба купувати в магазині.

Одного разу, коли Гена побіг по мʼяч, замість мʼяча, коли прибіг назад на вулицю, тримав у руках якогось гриба: — Хлопці, дивіться, я шампіньйон знайшов! У саду виріс. І коли йому почали говорити, щоб викинув, бо може отруїтися, він зі словами: «Це ж як ваші сироїжки, їх навіть можна сирими їсти!» промовив у відповідь і хотів від гриба відкусити маленький шматочок.

Але того зробити ми йому не дали. Рятуючи його від отруєння чи навіть від вірної смерті, хтось із хлопців, намагаючись вибити гриба, подряпав нігтем Гені обличчя.

— Вы мне лицо испортили! — на чистій московській закричав Гена. — Как я теперь в Москву в школу пойду?! Если он отруйный, то забирайте его себе! — кинув у нас того гриба та й побіг до хати.

Більше він до нас не виходив. А за декілька днів по нього приїхав батько, і Генка разом із ним повернувся додому до своєї москви. Більше ми його й не бачили. Баба Валя казала, що та подряпина наступного дня загоїлася. Але він для нас так і залишився Геною з іспорченим ліцом.

А той гриб виявився звичайнісінькою нашою печерицею. Вони в нас справді в садах і на полях ростуть. І дуже смачні, якщо їх правильно приготувати.

Як склалася доля Гени — невідомо. Нас із хлопцями доля трохи порозкидала. Багатьох, на жаль, уже й в живих немає. Постійно, коли бачу печериці в магазині, згадую хлопців і як рятували Гену від отруєння. Печериці хоч і продаються в нас у магазинах, ті, що ростуть у саду, набагато смачніші. Піду в сад назбираю.

Виходжу в сад. За парканом на вулиці шумно. Дітвора ганяє на скутерах, підіймаючи пилюку. Ох, нема на них баби Валі! Зараз би вийшла й сварилася на них, як сварилася колись на нас: — Куди дивляться ваші батьки! Он усі коліна й лікті збиті, хоч би шоломи вдягали, так же і розбитись можна...

А й справді можна. Хоча хто знає. Можна розбитись, а можна й грибами отруїтися. Чим би дитина не бавилась... Головне в нашому житті — лице зберегти. І в прямому, і в переносному значеннях. А то будете, як той Гена з іспорченим ліцом, усе життя мучитись.