шквал

                                                             ШКВАЛ

Розпечено – помаранчевий, багрений диск, учепився окрайцем за небокрай. До нього прямує  розчинена у темній спокійній воді, червона стежка.

Уквітчані  останніми променями сонця хмари поволі спускаються все нижче та нижче. Вони палають, відображуючи чудернацькі силуети. Це театр. Та ніхто з смертних не зрівняється з талановитими лицедіями цієї небесної сцени. З їх неспішною грацією.

Режисер – вітер пурхає серед них підкорюючи своєю бурхливою уявою. Тільки він – автор цього величного балету, знов та знов, проводить генеральну репетицію. Та актори – вони товсті, неповороткі. Своїм спокоєм вони доводять до відчаю.  Дико завив, прокляв усе на світі, вітер, як легкокрила чайка кидається униз. Та миттєво передумавши кінчати життя самогубством – егоїстичній син свободи , тільки черкнув  потужними грудями об дзеркало старезного Славутича, розірвавши надіту на нього червону, ордену сонця, стрічку. Вона рветься на тисячі клаптів.

Дніпро обурений – його потурбували. Яка наглість! Адже він так гордовито ніс на собі цю вечірню ознаку, нетерпляче чекаючи зустрічі з чарівною панною- ніччю.

Люто клекочучи, здимаючи шмаття піни, він рукою- хвилею намагається схопити злодія.

Нажаль це не вдається – той хто його образив вже далеко. Перелякавшись від сподіяного він сховався  серед гілок ростучих на березі верб, гойдаючись на них, як на гойдалці.

Раптом не втримавшись зривається, та за інерцією знов пролітає над водою, випадково чіпляючи, поспіхом скинувшу свої білосніжні крила красуню – яхту.

Він сміється, над безпорадністю старого велетня Славутича, а той все більше шаленіючи с силою б’є у юрбу всіявших кордони його володінь вічних, старезно – мудрих гранітних валунів. От у кого, треба вчитися витримці та спокою, вже не одне сторіччя вони тут і все їм  однаково: що зима, що літо. Ніщо не турбує ці кам’яні душі.

Тим часом, вітер знову шурхнув вгору. Трохи заспокоївшись, вгамувавши свій відчай, він знову кидається до лінивих, недолугих хмарин. Намагаючись їх розворушити він б’є та штурхає їх.

Боячись попасти під руку розбешеному тирану, сонце, поспіхом зібрав усі свої промені біжить за небокрай, залишаючі за собою все ховаючу імлу.

Та тут гуркіт! Ще! Ще! Вмить стає світло як вдень. Це блискавки довго спостерігаючі витівки вітра, вирішили надавати ляпасів розбещеному паничу.

Схибивши одна з них б,є у хмару.

- За що?!

Доведена до відчаю хмарина починає від болю та незаслугованої образи, ридати тяжкими краплями дощу.

Це заспокоюе всіх.

Вітер затих забившись у далеке небо, хмари скупчилися у одне велике стадо. А старий Дніпро, впав у обійми чарівної панни- ночі, що прийшла до нього на побачення у сукні вишитой ясними зорями.

Настав мир та спокій.