Частування по-японськи

Павло працював учителем англійської в Шанхаї вже не один рік. За цю роботу непогано платили, але гроші не давалися задарма. Особливо виснажувало викладання маленьким дітям: потрібно було не просто навчати їх нових слів, а створювати шоу, спектакль. Головне — щоб дітям не було нудно. Логіка проста: якщо діти задоволені, то задоволені й батьки, які платять дитячому садку.

Приходячи додому весь мокрий від поту, він поспішав прийняти душ. Потів Павло не лише від роботи, а й від клімату: вологий, спекотний, майже тропічний клімат був для іноземців справжнім випробуванням. Ми жартома називали його «могилою для білої людини». Прийнявши освіжаючий душ, Павло зустрів сусіда по квартирі — японця, який саме виходив із кімнати й кланявся. Його звали Йоші. Немногослівний хлопець із високим чолом; його волосся, як у багатьох азіатів, було жорстким, наче кінський хвіст, і доводилося докладати чимало зусиль, щоб воно залишалося зачесаним назад. Він носив окуляри, губи його були тонкими й завжди міцно стиснутими, а шкіра обличчя (особливо чоло) чомусь часто була червоною. Можливо, від звички терти лоб долонею, коли він намагався щось сказати.

Йоші злегка вклонився і вичавив із себе фразу:

— Павле, хочу тебе сьогодні пригостити вечерею.

Це була новина! Йоші завжди сидів у своїй кімнаті, і його навіть не було чути — вдома він чи ні. Він ішов на роботу, а повертаючись, зачинявся у себе. Багато господарів люблять таких квартирантів, про існування яких можна здогадатися лише за взуттям, залишеним у коридорі. Корейці та японці в цьому відношенні ідеальні: якщо ви здасте їм свою зайву кімнату (якщо, звісно, вона у вас є), гарантую — особливих змін у вашому житті не відбудеться, хіба що поповниться бюджет.

Павло, здивовано поглянувши на сусіда, з радістю погодився. Він подумав: «Все-таки не тільки слов’янська душа здатна на щедрість і гостинність, мабуть, японці — нація, близька нам за духом». Йоші вирушив до супермаркету за продуктами, а Павло тим часом вирішив відпочити після роботи й почитати улюблену книжку.

Рівно о шостій годині вечеря була готова. Наш щедрий японський друг красиво все розставив на столі — здавалося, він готується до романтичного побачення, не вистачало тільки квітів і свічок. На тарілках гарними скибочками лежало нарізане філе сирої червоної риби, васабі, зелень, суші, морські водорості. Усе в невеликій кількості, але дуже корисне: морепродукти — один із секретів довголіття японської нації. Павло був цінителем азіатської кухні, японською також не гребував.

Вечеря минула майже в повній тиші. Впоравшись із делікатесами, Павло вже зібрався йти до своєї кімнати: розмова не клеїлася, а мовчати він міг і наодинці з собою. Раптом японець зупинив його і простягнув якісь папірці. Це виявилися чеки з магазинів за продукти, куплені до вечері. Павло не одразу зрозумів, у чому справа.

— Що це?

— Це суми, витрачені на продукти, я вже порахував, — Йоші дістав калькулятор і перевірив суму з точністю до копійки. — Ось, рівно половину ти маєш мені заплатити.

У Павла чомусь одразу зіпсувався настрій, а разом із ним змінилася й думка про всю японську націю. Кивнувши, він виніс «щедрому» сусідові гроші. Це була його перша вечеря з сусідом — і остання.