Китайський ресторан, або Собачка консула

Для Франсуа Шампіньйона суботній ранок починався як зазвичай — із чашечки кави та круасана. За вікном яскраво світило сонце південного мегаполіса Гуанчжоу, настрій був на висоті. Працюючи майже три роки в Генеральному консульстві Франції почесним консулом, він не надто перевтомлювався. На той час французів, та й взагалі іноземців, у Китаї було дуже мало.

Трохи помріявши про те, як добре було б зараз опинитися в Парижі й погуляти під ручку зі своєю милою дружиною Софі, яка поки не могла до нього приїхати, Франсуа опустив очі й побачив біля ніг свою маленьку улюбленицю на прізвисько Коко — папільйона (той-спанієля). Коко стояла на задніх лапках і жалібно скавучала. Натяк був зрозумілий: треба йти на прогулянку. Для Франсуа Коко була не просто собачкою, а частиною життя, яку він привіз із собою в незрозумілу й чужу країну. Собаки — це особливі істоти, вони замінюють багатьом друзів і навіть членів сім’ї. Буває, що кохана дружина не завжди рада вас бачити, а собака буде у захваті щодня, при цьому ніколи не висловить про вас нічого негативного.

Швидко знявши домашній шовковий халат яскраво-червоного кольору, вишитий золотими драконами, він одягнув легку сорочку з чистого льону та такі ж легкі штани. Взявши в одну руку парасольку, що захищала від невблаганного палючого сонця, а в іншу — Коко, Франсуа вийшов на широкий проспект. Опустивши собачку на землю, він пішов легким кроком на короткому повідці, наспівуючи «La Vie en Rose». Намагаючись триматися в тіні пальм, що росли вздовж дороги, він попрямував до парку, щоб хоч на мить забути про метушню мегаполіса.

На жаль, у парку йому не дали як слід відпочити: група пенсіонерів вирішила самостійно навчитися грати на трубах — його витончений музичний слух ледь не покинув його назавжди. Швидко перемістившись у протилежну частину парку, він виявив хор із чоловіків та жінок віку «шістдесят плюс», які співали, судячи з мотиву, патріотичні пісні партії.

Обійшовши кілька разів невелике штучне озеро, Франсуа відчув, що зголоднів. Але більше він хвилювався за Коко: у нього зовсім вилетіло з голови, що її потрібно було погодувати перед прогулянкою. Взявши собачку на руки, він попрямував до найближчого місцевого ресторану. Звісно, для Франсуа найкращою кухнею світу завжди залишалася французька, але іноді він їв і традиційну китайську їжу — принаймні там завжди можна було замовити улюблені жаб’ячі лапки в солодко-гострому соусі.

Пройшовши буквально сто метрів, наш герой побачив великий гарний ресторан із величезними червоними ліхтарями по обидва боки входу, під якими сиділи два кам’яні дракони заввишки в метр. При вході усміхнений офіціант маленького зросту вклонився майже під дев’яносто градусів, указуючи рукою шлях. Усередині його зустрів інший співробітник і провів до величезного круглого столу, розрахованого щонайменше на дванадцять персон.

Усівшись біля вікна, щоб спостерігати за людьми та машинами, що снували повз, Франсуа насамперед розпорядився нагодувати Коко. Китайську мову він за три роки так і не вивчив — окрім «ніхао», що означає «добрий день», у голову нічого не йшло. Тому виручали мова жестів і жива міміка. Широко відкриваючи рот і показуючи на собачку, він, як йому здавалося, чітко пояснив, що її потрібно терміново нагодувати. А китайці, як відомо, народ кмітливий — довго пояснювати не довелося. Офіціант ніжно взяв Коко на руки, вклонився і пішов, забираючи її, мабуть, у спеціальне місце для тварин.

Франсуа знову поринув у спогади про Париж, про свій затишний будинок на Avenue Montaigne та про прогулянки набережною Сени, коли сонце, що заходить, забарвлює річку в червоне золото. Минуло хвилин двадцять, а замовлені страви все не несли. Зазвичай він просто тикав у фотографії в меню, не знаючи назв. І ось з’явився той самий офіціант із цілим набором страв на таці. Там було м’ясо, нарізане дрібними шматочками й обсмажене у великій кількості олії з зеленню, овочі та миска звичайного відвареного рису, який їли вприкуску замість хліба.

Паличками Франсуа не володів. Помітивши розгубленість клієнта, офіціант блискавично й з усмішкою приніс виделку та ніж. Кивнувши на знак подяки й буркнувши під ніс «мерсі», консул почав неспішно поглинати їжу, думаючи не про смак, а про те, що скоро термін його служби добіжить кінця і він заживе як раніше…

«Стій, — подумав він. — А як же Коко?»

Поманивши пальцем офіціанта, він жестами почав описувати улюбленицю і питати, де вона. Офіціант зніяковів і покликав керівника, який трохи знав англійську. Франсуа в англійській теж був не сильний — французи не люблять вчити цю мову, вважаючи свою цілком достатньою. Дивлячись на керівника, він запитав:

— My dog, where? Where? (Моя собака, де?)

Керівник указав пальцем на страву з зеленню і тихо промовив:

— Your dog... (Ваша собака...)

Франсуа опритомнів уже у відділенні швидкої допомоги. Його служба в консульстві закінчилася набагато раніше, ніж він планував.