Арка 2: Кров

Арка 2: 

1.

Марко Ковальчук ненавидів висадки.

Не страх — страх він давно випалив із себе, разом із нервовими закінченнями на лівій руці після Ганімеда. Просто висадки були тим моментом, коли ти найуразливіший. Коли капсула падає, а ти нічого не можеш зробити. Тільки чекати.

Він ненавидів чекати.

— Тридцять секунд до входження в атмосферу, — голос пілота в шоломі.

Ковальчук глянув на свій взвод. Шість морпіхів у костюмах «Титан-IV» — два з половиною метри броні, гаусс-рушниці, контейнери з роєм дронів-камікадзе. На стегнах — ланцюгові катани для ближнього бою, леза з рухомими сегментами, що могли різати камінь. Найкраще, що могла дати Земля.

Проти гігантських мурах.

Він досі не міг повірити.

— Перша хвиля — роботи, — нагадав він по каналу зв'язку. — Ми йдемо за ними. Завдання — забезпечити периметр для евакуації обладнання. Не герої. Зрозуміли?

— Так, сер.

— Кошик, твої люди на лівому фланзі. Демченко — правий. Я в центрі з Лірником.

— Лірник — це той божевільний учений? — голос Кошика.

— Він бачив їх зблизька. Він наш експерт.

— Він наш баласт, — буркнув хтось.

— Він наш наказ. — Ковальчук підвищив голос. — Ще питання?

Тиша.

Капсула здригнулася — атмосфера вдарила по корпусу, і світ перетворився на тремтіння.

2.

Рівнина виглядала як після бомбардування.

Ковальчук вийшов із капсули, активував тактичний дисплей у шоломі. Руїни бази висвітилися червоним — зруйновані модулі, перекинуті машини, вирви від вибухів. Турелі лежали скручені, як дитячі іграшки.

— Русі, сканування.

— Чисто, сер. У радіусі п'ятсот метрів — нічого.

— Вони сховалися?

— Або чекають.

Ковальчук рушив уперед. Костюм «Титан» важив триста кілограмів, але сервомотори робили його легким, як власне тіло. Кроки гуділи по вибитому ґрунту.

Лірник ішов позаду — у легкому скафандрі, з пістолетом на стегні та сканером на поясі. Виглядав недоречно серед броньованих велетнів. Але очі — очі були гострі, уважні.

— Храм — на північ, — сказав він. — Два кілометри. Там я їх бачив вперше.

— І що ти бачив?

— Чотирьох. Охороняли вхід. Прогнали мене, коли я підійшов занадто близько. — Лірник вказав у напрямку, де над деревами виднілася верхівка чогось масивного. — Вони його захищають. Для них це важливе місце.

Ковальчук зупинився біля зруйнованої турелі. Присів, оглянув пошкодження.

— Кігті, — сказав він. — Не зуби, не інструменти. Кігті. Рвали метал голіруч.

Він підвівся, оглянув периметр.

— Русі, дані з камер. Що ми маємо?

— Сер. Аналіз записів із першої атаки. — Голос у шоломі. — Противник використовує щільні формації. Передні ряди несуть щити — органічні, але тримають калібр до дванадцяти міліметрів. Задні ряди — ударні групи. Швидкі, без броні.

— Слабкі місця?

— Суглоби. Шия. Очі. Панцир на тулубі занадто щільний для стрілецької зброї.

Ковальчук кивнув.

— Лірнику. Ти бачив, як вони б'ються?

— Ні. Тільки як стоять на варті.

— Тоді дивись уважно. І тримайся позаду.

3.

[Кіра]

Ліс пах вологою корою і страхом.

Кіра повзла крізь хащі разом із сестрами з ударного загону — двадцять воїнів, відібраних за швидкість і тишу. Панцири вкриті болотом і листям. Ні звуку. Ні запаху. У руках — кігті-пробивачі, вирощені для одного удару крізь щілину в панцирі.

Попереду, на рівнині, фаланги вже виходили з лісу. Кіра чула гуркіт щитів, клацання команд. Відволікаюча атака. Приманка.

А вони — жало, що вдарить у спину.

Демони з-за неба, прошепотіла сестра праворуч феромонами. Ті, що зруйнували Храм.

Кіра перехопила кіготь зручніше.

Вони зруйнували Храм. Стіну, що стояла тисячі років. Канали, що світилися подихом богів. Арка, крізь яку проходили покоління воїнів.

Тепер там — руїни.

Командувачка видала сигнал — низьке гудіння, ледь відчутне. Чекайте.

Вони чекали. Крізь листя Кіра бачила металевих істот.

Шестеро. Великі — більші за найсильніших воїнів рою. Панцири сірі, тьмяні, без блиску. Рухаються повільно, незграбно. Повертаються всім тілом — значить, бачать тільки перед собою. Сліпі з боків. Зброя довга, незрозуміла. Тримають двома кінцівками.

Слабкі місця: суглоби темні, не захищені. Шия коротка, але є. На голові — щось блискуче, крихке на вигляд. Туди й бити.

Вони стояли рядком, повернувшись до черепахи. Спини відкриті.

Дурні, — подумала Кіра. Навіть личинка знає — не повертайся спиною до лісу.

Кіра мріяла про власний мурашник із дитинства. Тисяча дочок, своя родина, своя земля. Для цього потрібно було стати героєм. Заслужити право на роїння.

Сигнал — різкий, як удар.

Зараз.

Вони вискочили з хащів.

4.

Вони вийшли з лісу о четвертій пополудні.

Ковальчук побачив їх першим — рух між деревами, спалах бронзи в промені сонця. Потім ще один. І ще.

— Контакт! — крикнув він. — Північний периметр!

Тактичний дисплей засвітився червоним. Десятки міток. Сотні.

— Матір божа, — прошепотів хтось.

Вони виходили фалангами — ряд за рядом, щити на лівій руці, зброя в правій. Жала, молоти, серпи — все з того самого бронзового матеріалу, що й панцири. Організовано, синхронно, як на параді.

— Турелі — вогонь!

Автоматичні турелі ожили, плюючи трасерами в бронзову стіну.

І тоді фаланги перетворилися на черепаху.

Миттєво. Без команди, без затримки — щити зімкнулися над головами, з боків, спереду. Суцільна броньована коробка, що ковзала вперед. Кулі били в щити — іскри, рикошети, нічого більше.

— Вони тримаються, — доповів Кошик.

— Бачу.

— Джмелі, пуск!

Рій дронів-камікадзе злетів із контейнерів — тридцять машин, кожна розміром із кулак. Вони вдарили в черепаху одночасно, перетворившись на вогняну хвилю.