Арка 1: Прибуття

1.

Трентор виринув із темряви, як око, що розплющилося.

Лесь Лірник стояв біля ілюмінатора — круглого, розміром із долоню, вдавленого в товщу керамопласту. За сто дванадцять днів польоту ця щілина стала його звичкою: щоранку, перед снідарком, він підходив сюди й дивився в чорноту. Сьогодні чорнота дивилася у відповідь — смарагдово-блакитною кулею, вкритою спіралями хмар.

— Гарна, — сказав він уголос.

— Температура поверхні в зоні висадки: плюс двадцять три за Цельсієм, — відповів Сократ у вусі. — Вологість сімдесят чотири відсотки. Атмосферний тиск...

— Я не питав.

— Ви сказали «гарна». Я вирішив, що вас цікавлять параметри.

Лесь посміхнувся. За чотири місяці він так і не навчився ненавидіти свого ШІ. Сократ був надокучливим, педантичним і абсолютно нездатним розпізнати сарказм. Ідеальний компаньйон для божевільного.

— Скільки до наради?

— Сорок хвилин. Рекомендую поснідати. Ваш рівень глюкози...

— Сократе.

— Так?

— Заткнися.

Пауза. Потім, майже з образою:

— Зберігаю мовчання.

Лесь ще раз глянув на планету. Смарагдова куля, вкрита хмарами, схожа на десятки інших із каталогу. Але на нічних знімках — там, де мав бути суцільний ліс — три темні плями. Правильної форми. Однакової відстані одна від одної.

Решта команди відмахувалася. Тіні від хмар. Виходи скельних порід. Нічого цікавого.

Але батько колись казав: «Природа не любить прямих ліній. Якщо бачиш пряму лінію — шукай того, хто її провів».

На знімках було три прямі лінії. Трикутником.

Він відкрив шафу й дістав записну книжку батька. Потерта обкладинка, пожовклі сторінки. На останній — кілька слів, написаних нерівним почерком:

«Синку, я не шкодую що шукав. Шкодую що не знайшов. Істина десь там. Знайди її за мене».

Лесь закрив книжку.

— Ну, подивимось.

2.

Нарадова кімната «Прометея» пахла кавовим сурогатом і втомою.

Командир Шевченко сиділа на чолі столу — сива, пряма, з обличчям, яке ніколи не знало усмішки. Праворуч — Ковальчук, заступник з безпеки, зі шрамом над бровою. Ліворуч — Кравченко, головний науковець, який знав батька Леся і тому дивився на нього так, ніби очікував вибуху.

— Фаза один розпочнеться за дванадцять годин, — сказала Шевченко. — Автоматична висадка. Роботи, периметр, базові структури. Людський персонал — через два тижні, коли інфраструктура буде готова.

Голоекран показував карту — рівнина біля водойми, оточена пагорбами. Ідеальне місце для бази.

— Периметр охоплює квадрат три на три кілометри, — продовжувала Шевченко. — Фабрикатори почнуть з центру, розширюватимуться на північ і схід. За п'ять днів базова інфраструктура буде готова.

Лесь підняв руку.

Шевченко глянула на нього так, ніби він підняв середній палець.

— Лірнику?

— Структури на північ від зони висадки. Ми їх перевіримо перед тим, як роботи дійдуть до них?

— Які структури?

— Ті, що на сканах. — Лесь вивів зображення на голоекран. — Ось тут. Три об'єкти, розташовані трикутником. Термальна сигнатура відрізняється від навколишнього лісу — на два-три градуси тепліші. Спектральний аналіз показує невідомий матеріал, не характерний для місцевих скельних порід. Висота — приблизно п'ятдесят метрів, може більше. Це не геологія.

Кравченко зітхнув.

— Лірнику, ми це вже обговорювали...

— Ні. Ви обговорювали. Я слухав.

Тиша.

Ковальчук хмикнув.

— Хлопець має яйця.

— Хлопець має проблеми з субординацією, — відрізала Шевченко. — Лірнику, протокол чіткий. Фаза один — роботи, периметр, інфраструктура. Фаза два — висадка персоналу, налагодження систем. Фаза три — розвідка за периметром. Ваші «структури» — це фаза три. Через місяць, якщо все піде за планом.

— А якщо роботи їх пошкодять?

— То вам пощастить — вивчите уламки, не виходячи з бази.

Лесь стиснув кулаки під столом.

— Командире, ці структури можуть бути артефактами. Слідами розумного життя. Якщо роботи їх знищать — це вандалізм. Ми прилетіли за двадцять світлових років, щоб розчавити єдине відкриття бульдозерами?

Тиша. Хтось кашлянув.

Шевченко видихнула через ніс.

— «Можуть бути». «Якщо». — Шевченко підвела долоню. — Лірнику, я втрачаю терпіння. Дослідження руїн посеред джунглів — десь наприкінці списку пріоритетів. Одразу після «влаштувати пікнік».

— Один дрон. Одна розвідка. Кілька годин.

— Ні.

— Чому?

— Бо я так вирішила. — Шевченко підвелася. — Протоколи пишуть кров'ю, Лірнику. Кров'ю тих, хто їх порушував.

Вона подивилася прямо на нього.

— Питання? Ні? Вільні.

Люди почали підводитися. Лесь залишився сидіти.

Кравченко затримався біля дверей.

— Лесю. Зайди до мене. Поговоримо.

— Нема про що.

— Є. — Кравченко дивився на нього втомленими очима. — Я знав твого батька. І бачу, куди ти йдеш.

Лесь встав.

— Ви всі бачите. Тільки робити нічого не хочете.

Він вийшов першим.

3.

Лесь сидів у каюті, коли двері відчинилися без стуку.

Він згорнув екран — швидко, але недостатньо швидко. Кравченко встиг побачити схему ангара.

— Можна? — запитав професор, вже заходячи.

— А є вибір?

Кравченко сів на єдиний стілець. Лесь залишився на ліжку, притиснувшись спиною до стіни.

— Я знав твого батька двадцять років, — сказав Кравченко. — Літав із ним на Титан.

— Знаю.

— Він був найкращим у команді. І найбільш упертим.

— До чого ви ведете?

Кравченко помовчав.

— Ті структури можуть почекати.

— А якщо ні?

— Тоді теж нічого не зміниться. — Він нахилився вперед. — Лесю, я бачив, як твій батько зламався. Не хочу бачити це вдруге.

Лесь дивився на згорнутий екран.

— Він не зламався. Його зламали. — Підвів очі. — Усі оці протоколи, комісії, очікування. Три місяці, поки вони вирішували. Три місяці, поки він сидів і дивився, як його відкриття перетворюється на бюрократичну тяганину.