Частина 1. Розділ 4.2

Я говорив собі, що впораюся. Я говорив собі, що бувало й гірше. Що навіть якщо на мене чекає прочуханка від наставниці, то я й не таке бачив. Але що ближче ми наближалися до триповерхової будівлі з червоної цегли на відшибі, з трьома рядами вузьких темних вікон і сірим, як свинець, похилим дахом, то більше мене полишала хоробрість, хмаринкою пари вириваючись із рота з кожним сумним видихом, і дедалі слабкішим було відчуття повернення до рідної домівки. Я цілком міг так назвати Школу, як-не-як я топтав тут пристойний п'ятий рік, і за цей час вивчив ту від підвалу, в якому знаходилася лабораторія, чаклунська клітка і карцер, до захаращеного горища, де часто ховався від неминучих покарань за витівки. Розташована величезною буквою П, будівля ділилася на три частини. На першому поверсі - їдальня, лазарет, господарські приміщення, теплиця, на другому - бібліотека і навчальні класи, на третьому - загальні спальні для молодших і простих школярів, окремі для старших і викладачів. Ліве крило - для хлопців, праве - для дівчат. Внутрішнє подвір'я використовувалося як полігон і стадіон одночасно, одним кінцем виходячи на Стир - і його похмурі води влітку тішили нас водними розвагами, а скуті зимовими морозами перетворювалися на плацдарм для фанатів хокею чи ковзанів. У променях холодного сонця сяяла вилизана мною напередодні бронзова табличка, прибита біля масивних дверей - «Притулок Святого Кипріяна». Сирітський будинок, казарма і alma-mater. Школа.

- Багряненькі! - нас весело привітала Зіссель Розенгарт, яку ми всі ласкаво називали Зіссі, чарівна кучерява брюнетка. Поруч із нею, як завжди мовчазний і з книжкою в руках, поблискував скельцями окулярів Марк Беркович, старший школяр. Нам пощастило, сьогодні на вході чергував Білий шабаш, і можна було очікувати не хлопця, а їхнього лідера, Божену Опозду. Відому так само як Біла Королева для підлабузників або Біла Сука для інших. Пронесло. Мабуть, зайнята звичайними для неї справами: самомилуванням у дзеркалі або вбивством чужої самооцінки.

- Мені подобається цей мереживний комірець, Зіссі. Освіжає твоє гарненьке личко, - розплився в усмішці Іванко.

- Ой, дякую! - дівчина миттєво зачервоніла, кокетливо стрельнувши в хлопця темними сяючими оченятами. Він усміхнувся ще ширше, на мою скромну думку як ніколи скидаючись на кретина.

- Ходімо, Серцеїде, - суворо кашлянула Христина.

- Впевнений, ви й без мене впораєтеся, - хлопець не зводив палаючих поглядів із Зіссі, яка червоніла дедалі чарівніше, погладжуючи пальчиками ті самі згадані мережива.

- Ворушись, - могильним голосом кинув Ян, і посмішки посіріли. Зіссель злякано стиснулася, Іванко скривив губи в явному бажанні щось сказати, але огризнутися не ризикнув. Можливо, я б і поспівчував цій милій парочці, але зараз набагато більше сповнювався жалем до себе. Настільки, що тихо схлипнувши, переступив поріг будівлі. Усередині Школи було тихо, як завжди в цей час, і причина була не тільки в тому, що частина шабашів виконує завдання, а інша сидить над підручниками. На жаль, усе було набагато гірше. Спочатку ця Школа знаходилася в Лемберзі і була так само багатолюдна, як інші дві у Вільно і Познані, в півтори сотні людей і з вивіскою не сирітського притулку, а помпезної гімназії. Так було до сумнозвісної Лемберзької різанини дванадцять років тому, коли під час нападу на однойменну Школу відьмака-двоєдушника загинули всі чаклуни-наставники та майже три чверті школярів. А іншим повезло вижити тільки тому, що в самій Школі тоді гостювала Майстер, вона ж і здолала одержимого. Гімназію на якийсь час закрили, але за кілька років заново відкрили вже в Стародубках під керуванням нашої наставниці, яка пішла у відставку після поранень. Оскільки вцілілі в різанині учні вже пустили коріння в інших Школах, вищими чинами Дому було вирішено набирати нових школярів з нуля і розширювати шабаші поетапно. Будівля постійно здавалася спорожнілою і занедбаною, адже замість визначеної кількості нас було навряд чи тридцять душ. Відчуття пустоти лише посилювалося у величезному холі під холодними очима погруддя видатних чаклунів, яких очолювала Лілія Збишевська, засновниця Польського дому, чий титул Багряна і дав назву нашому шабашу. Вважалося гарною ознакою потерти її мармурові груди перед іспитом, а особливо упороті й зневірені навіть їх цілували. Утім, спрямований на мене погляд пані Слави Потоцької, чаклунки-наставниці Білого шабашу, економки Школи, а ще прокурора, судді й ката в одній особі для всіх винних, був анітрохи не теплішим. Не хочу хвалитися, але я значився в неї на особливому рахунку, і червоне широке обличчя осяяла усмішка м’ясника, варто було їй помітити стан мого одягу.

- Тхоревич, зазирни потім у мій кабінет. А до цього подумай над своїм ставленням до виданого тобі майна Школи.

Мені залишалося лише гірко зітхнути і покірно вклонитися. Краще б мене порішила кікімора. Картини всіх можливих екзекуцій яскраво виринали в моєму мозку аж до самого кабінету нашої наставниці, директора Стародубенської школи, екс-капітана Губителів і, можливо, найсильнішого чаклуна всього Старого Світу.

- З Богом, - тихо промовила Христина і боязко постукала у двері. Ті беззвучно відчинилися.

В кабінеті було ще темніше, ніж у всій будівлі, вікна щільно закриті шторами за винятком одного, і балки стелі губилися в пітьмі, пузаті шафи з десятками мерехтливих корінців книжок потопали в тінях; деякі з них навіть ворушилися, немов вітаючи нас. Стіл наставниці стояв в іншому кінці кабінету, завалений паперами і письмовим приладдям, серед яких чужим елементом виглядав покритий рунами цапиний череп, підлогу вистилала товста килимова доріжка, а над нею повільно розгойдувалася на ланцюгах важка люстра. Щось стежило за нами, влаштувавшись на ній, але я звично потупив очі, не бажаючи зайвий раз задивлятися на нечисть-слугу. Щойно ми увійшли всередину, двері так само беззвучно зачинилися за нами.

- Пані Анно, ми прибули, - Христина з Марічкою присіли в легкому кніксені, ми з хлопцями шанобливо вклонилися.