Частина 1. Розділ 4.1

Коли ми вийшли з ритуальної, Іванко щось весело розповідав старому. Той увесь розчервонівся, ледь пара не валила з вух, віночок сивого волосся стояв сторчма, а очі блищали ну вже зовсім молодцювато.

- Хіба це шапочка? - запитав Вовк.

- А ти в мене головою тицяєш? - відповіла Червона Шапочка.

Старий закудкудакав, розхлюпуючи чай із чашки просто на стіл. Серцеїд усміхався, знайшовши вдячного слухача, Марічка ж зафіксувала спійманого кота й активно чухала животик звірюці, що змирився з поразкою.

- Іванко, Іванко... - скрушно зітхнула подруга. Хлопець лише знизав плечима, анітрохи не зніяковівши, на відміну від старого. Той аж підстрибнув на табуретці, ледь не загубивши окуляри, вочевидь не знаючи, куди подіти очі й ховати тремтячі руки. Їй-богу, як спійманий на гріху гімназист.

- Ми... ось... чаєм із булочками балуємося, панно...

- Я бачу, - Христя стиснула губи, опустилася з моєю допомогою на вільний стілець. Я кинув у принесений старим чай кілька ложок цукру, перемішав їх, спробував - вийшла жахливо-нудотна гидота. Саме те, що треба. Звичайне чаклунство виснажує, а чорне висмоктує останні соки. Зараз Христина потребувала двох речей - відпочинку і солодкого; звалитися від слабкості є шанси навіть за всієї її селянської фігуристості.

- Еліксири-и в сумці-і, - наспівала Марічка, ковзнувши по нам допитливим поглядом.

- Ні, так відійду, - подруга поморщилася, але зробила героїчний ковток чайної бурди. Іванко, підперши щоку рукою, спостерігав за мною, у його фіалкових очах раз у раз перекидалися чортики, а пухкі губи глузливо кривилися.

- Гей, красунчику, не вкради моє сердечко...

- Відвали, - я, тим не менш, почервонів. Хлопець задоволено хихикнув, явно цього домагаючись.

- Пане Пензику, ми насвинячили в ритуальній, я пізніше приберу... - втомлено сказала старому Христя.

- Ні, панно! Чого надумали! Це обов'язок господаря, сам піду! Мені не складно! - він замахав на неї руками і тут же, немов побоюючись, що дівчина забере в нього віник і совок, підхопив їх у пахву і квапливо побіг у ритуальну.

- Як би його удар не схопив від надлишку почуттів, - Іванко посміхнувся, потер пальцем родимку біля лівого ока.

- Залиш старого в спокої, Василь-Антоничу. Де ти взагалі таких паскудств нахапався?

- Як де - у борделі, моя чарівна троянда, - він по-блазнівськи цмокнув руку подруги і, корчачи пики, пішов допомагати старому. Дівчина відмахнулася від нього, як від надокучливої мухи, але не витримала і посміхнулася. Її обличчя трохи порожевіло, в очах з'явився колір і блиск, рука, що лежала в моїй (вільність, за яку Ян відірвав би мені голову, якби був поруч) уже майже не тремтіла. Я ніжно погладив тонкі пальці подруги своїм великим, дивлячись убік, вона м'яко стиснула мою руку - і моє серце стиснулося слідом.

- О вичверяє, ага? - я кивнув у бік ритуальної.

- Хоча б при Малій посоромився, - кивнула Христина.

- Коли кіт залазить на кішку, у неї з'являються кошенята. Я не дурепа, сестричко, і не маленька дитина. Скажи, а в хлопців він теж колючий і мокренький? - Марічка продовжила тискати щоки кота. Христина подавилася чаєм.

- Матір Божа Марія... - вона закрила обличчя долонею, і її плечі затряслися від сміху. Ми з дівчинкою переглянулися, Мала завзято підморгнула. Я посміхнувся, пригладив їжачок волосся спітнілою долонею і вирішив брати бика за роги.

- Христя...

- Що?! - вона відірвалася від чашки яскраво-червона, як згадана троянда.

- Вже вирішила, як вчинити зі звітом? Що в ньому, ну-у, вказати...

- А... - вона з полегшенням видихнула, і тут же знітилася, повернувшись до вивчення вмісту чашки.

- Правду.

Я застогнав. «Правда» означала, що в кращому разі на мою шию навішають з десяток нарядів. Нехай ми і майбутні круті бойові чаклуни, які не те що звичайну нечисть, а Древніх у ріг баранячий скрутять, от тільки посуд сам себе не помиє, підлоги не підметуть, та й на ринок за продуктами наша економка звикла ходити з живими рабами, а не мертвими. Звісно, не мені боятися нарядів, я й так із них практично не вилазив на пару з Серцеїдом та Свистком, але це не означає, що мені хочеться вкотре перетворюватися на посміховисько Багряного шабашу. Отже, час переходити до брудних методів боротьби.

- Розумію, я винен. Так, я заслужив покарання. Але подумай про... - я нишпорив поглядом по бідній холостяцькій кухоньці, намагаючись хоч за когось зачепитися. Знайшов.

- Про Малу!

- А що з нею? - Христина здивовано підкинула руду брову. Марічка, не відриваючись від кота, навіть не повернувши голови, скосила на нас око. Я непомітно для Христини потер пальці в більш ніж красномовному жесті підкупу. Куточок рота дівчинки сіпнувся.

- Братик обіцяв допомогти мені з теплицею. Треба перетягати гній і вивезти бур'яни на звалище.

- І ти не обманюєш мене, вірно?

- Ні, сестричко, - личко дівчинки було істинно ангельським і лагідним.

Христя перевела допитливий погляд на мене, але я вже дивився в інший бік, граючись із чашкою чаю.

- Брешете ж, знаю я вас... Шито, Крито і...

- Корито, - закінчив за неї Іванко, з чийого легкого язика і пішло це дивне прізвисько нашої невгамовної та скорої на все лихе бурлачої трійки. Очі хлопця посміхалися, а ось пан Пензик помітно позеленів, нехай і намагався триматися молодцем. Розумію. Минулого разу взагалі довелося віддирати кишки кролика, що прикипіли до стелі. Тоді ми завалилися до нього після бійки з вельми обжерливою стригою, яка дала просратися всім.

- Гадаю, Яна немає сенсу чекати, - Христина відставила недопитий чай, потерла втомлено лоб.

- Може, по чарочці? Знайома з Лемберга надіслала відмінну вишневочку... - старий підморгнув.

- Обожнюю вишневочку, - вліз Іванко.

- Обійдешся. А вам, пане, спасибі за гостинність, - подруга чемно вклонилася старому.

- Нема за що, панно. Ми ж свої, чаклуни, варто триматися один одного, - Пензик енергійно закивав, я з жахом дивився, як його худорлява шия гнеться, ризикуючи будь-якої миті зламатися.