Частина 1. Розділ 3.2

 Будинок із конспіративною квартирою знаходився на межі між нетрями і цивілізацією, тому вважався цілком пристойним: ні тобі повій, які зазивають із балконів, ні випивак, що валяються в калюжах блювотини і сечі, ні міцних товаришів зі злими очима. Як я пам'ятав, на першому поверсі жила різна грошова публіка, студенти й пролетаріат, які вічно змінювали один одного, другий займав наш знайомий Пензик і парочка доброзичливих мумій, а третій разом із вічно відсутнім комівояжером ділила «ясновидиця»-шарлатанка. Ми могли іронічно закочувати очі під час зустрічі з такою публікою, насміхатися з них і навіть відверто зневажати, але... Парадокс, незважаючи на весь технологічний прогрес і владу машин, у новому сторіччі люди стали ще більш забобонними й нетерпимими, і попит на послуги подібної публіки був високим, ніж будь-коли. А ми, справжні чаклуни, змушені ховатися в тіні. Коли востаннє людство дізналося про наше існування, Старим світом прокотилася хвиля вогнищ, і відтоді чаклуни вдавали, що їх не існує; ніхто не хотів нового полювання на відьом.

- Іванко... Не як минулого разу, добре? - Христина заправила пальцем під хустинку миле пасмо, що вибилось, розглядаючи нашу строкату компанію.

- Звісно, - в усмішці хлопця було що завгодно, крім згоди. В останній візит він на всю передражнював старого господаря за його спиною, і ми з Марічкою сором'язливо хрюкали, стримуючи сміх, а Христина лише червоніла. Ось і зараз вона важко зітхнула і взяла Малу за руку, намагаючись хоч так розділити нашу зграю. Ми з Іванком обмінялися глузливими поглядами і попрямували слідом за подругою.

Усередині будинку було настільки ж бідно і пристойно, як і зовні. Обшарпані, але чисті стіни, вузькі сходи зі стертими сходинками і відполірованими тисячами долонь поручнями, тьмяний вогник єдиного газового ріжка ледве розганяв темряву в кутах, де розташувалися дешеві глиняні вази з висохлими квітами. Трохи смерділо котячою сечею і вогкістю.

- Вбік! - голосно крикнув незнайомець, вилетівши прямо на нас. Вузькі сходи позбавляли місця для маневру, але Ян відштовхнув мене за секунду до зіткнення і різким ударом відкинув чоловіка на поручні. Той завив, вилаявся, і сповз на сходинки.

- Курва!

Незнайомця складно було назвати класичним красенем, але в його привабливій зовнішності було щось таке, що явно чіпляло. Темне, довге, скуйовджене волосся під капелюхом із зеленою стрічкою. Світлі, отруйно-зелені очі. Випнуте гостре підборіддя і не менш гострі вилиці. Тонкі бліді губи. Одягнений у франтівський сірий костюм-трійку, от тільки сорочка розстебнута ледь не до середини грудей, а на шиї під недбало зав'язаним картатим біло-зеленим шарфом багряніли кілька відмітин. Я кинув швидкий погляд угору сходовою кліткою, встиг побачити оголене біле плече і повну руку до того, як вони зникли в темряві. Як і зловити погляд чорних бездонних очей.

- Як у казці - красуня, чудовисько і... гноми, - незнайомець уже прийшов до тями, гострим поглядом пробігшись по всіх нас, зупинивши його на Христині. Мені не сподобався ні цей погляд, що пробирав до самого нутра, ні крива, самовдоволена усмішка. Подруга густо почервоніла, інстинктивно прикривши груди рукою, куди втупився нахабний гівнюк.

- Пані, у пристойному товаристві тримайте свого звіра на прив'язі. Цілую! - він легко схопився на ноги і послав їй повітряний поцілунок губами. Ян, ігноруючи зойк Христини, кинувся на нього, але незнайомець просто звалився спиною назад через поручні, наче кішка, приземлився на ноги і рвонув до виходу. Полешинський кинувся за ним.

- Він же вб'є його! - Христина підтягнула спідниці, явно збираючись слідом, але я встиг схопити її за лікоть.

- Нехай. Йому потрібно випустити пару.

- Зацінили його кльові черевики? - раптом вставив Іванко. І, помітивши загальне здивування, додав.

- Вони ніби зі драконячої шкіри. Ніколи не зустрічав таких, аж заздрісно.

Христина сумно зітхнула, вочевидь не знайшовши підтримки ні в красунчику, захопленому винятково собою, ні в Марічці, яка намагається дотягнутися кінчиком язика до носа, ні тим паче в мені, зацікавленому, щоб Ян виплеснув накопичену лють на когось іншого.

- Ходімо.

  Старий Пензик радісно посміхався нам, примруживши одне око і витріщивши друге, його лиса голова з віночками сивого волосся за вухами здавалася надто великою і важкою для тонкої тремтячої шиї, лікті відведені назад і підняті, а спина викривлена старістю. Просто стара чапля.

- Юні чаклуни, панночки, панове, заходьте, заходьте!

- Здрастуйте, пане Пензик, - Христина ввічливо вклонилася. Всередині було чисто, охайно і дуже по-старечому, немов житло Пензика було частиною його натури. Пожовклі паперові шпалери з кількома картинами й ув'язненими в скляний полон фотокартками, потемнілі від старості й часу меблі, і винятково дідівський дух: суміш ліків, призабутого минулого і близькості смерті. На нас зашипів товстий чорний кіт, що одразу ж ретирувався під радісний зойк Малої, ні, не домовик, просто нахабна прокормлена скотина. Зате в кутку на стіні виведена вугіллям руна, а під нею тарілочки з їжею, тютюном і склянка молока. Дари для справжнього домовика, який зараз шарудів за стіною, насторожено спостерігаючи за шабашем.

- Прошу колег, я якраз поставив чайник, - старий потер руки, дещо підлесливо посміхаючись нам. Пензик кривив душею, за фактом будучи колишнім школярем-недоучкою. Таке траплялося - будь хто з нас міг відмовитися від випускного іспиту, Каббала любила своїх діточок і ніколи не посилала на смерть проти нашої волі. Ось тільки не маючи міцних зв'язків або ж значного банківського рахунку, ти потрапляв, хех, у майже кабальні умови; Каббала не мати, але мачуха. Ось і пан Пензик вже роками надавав своє житло як конспіративну квартиру для школярів і шпигував у міру своїх сил і навичок, отримуючи за це невелику платню і, часом, нашу компанію. Втім, поправляти його ніхто не став, будь-хто міг опинитися на його місці.

- Повертаєтеся з полювання, судячи з бойового вигляду пана Тхоревича? Хто це був? Oshyl? Ashata? - старий вимовляв назви нечисті мертвою майже з благоговінням, заглядаючи в очі Христині.