Храм Божий.

О Господи, Боже мій милостивий,

Ти бачиш серце струджене,

Ти чуєш з-під Неба,

З-під синіх хмар

Молитву мою тиху, покірну.

Я йшов до Тебе стежкою битою,

Стежкою, що мати моя ходила.

Що дід топтав, що прадід молився.

На тій землі, де верба сумніє.

Де верба сумнів над тихою водою,

Де народжені руки не відривають

Від чорної землі - від землі Святої, 

Що дітей годувала і хоронила.

А храм стояв на горі зеленій,

Білий-білий, мов з снігу вітвений,

Мов Ангел Господній на тій високій горі,

Дивився в поле безкрає, широке.

І дзвони дзвонять - о, як вони дзвонять! 

Не брязкають, гудуть, в за серце смикають,

Мов мати кличе свою дитину,

Мов Господь Бог кличе заблуканих діток.

"Ідіть до Мене, - чути з-за дзвону,

- Ідіть, бо Я вас чекаю,

Бо Я за вас на хресті страждав,

Бо Я вас, дітки, не полишаю."

І я ішов. І ноги важкії 

Несли мене вгору,

До храму білого,

А серце тремтіло, як та калина,

Що ось-ось втратить цвіт свій літній.

Ввійшов я в храм - в там тиша, тиша...

Така тиша, що й дихати страшно,

Свічки горять, як маленькі зорі,

Та й образи дивляться так скорботно.

Богородиця глядить з-під ризи золотої,

І сльози, здається, на щоці Її блищать,

Мов плаче за нами, за дітьми Своїми,

За тими, хто ходять світом і не навертаються.

Попіл кадильний пливе під банями,

Мов молитва наша під Небо здіймається,

Священник тихо слова промовляє,

І серце моє, мов крижане, розтає.

"Господи, помилуй!" - і стіни тріпочуть,

"Господи, помилуй!" - і Небо слухає,

І земля слухає,

І ті, що спочили,

Теж моляться з нами,

Невидимо ходять.

О, як тут добре!

Як тут тривожно!

Мов рідний дім, що його не мав я,

Мов материнські обійми теплії,

Мов те, про що завжди мріяв, таємно.

Але...

Але,  Господи, чому ж це так буває,

Що тільки я схилив коліна струджені,

Що змій підковзнеться в думку, як тінь,

І шепоче, шепоче, як отрута тихо:

"В, може, все це марне?

Може, Бога нема?

Може - ці свічки віск, і тільки віск?

Може, ця тиша - порожні, як безодня?

Може, ніхто тебе не чує, не бачить?"

І зневіра нападає, як хмара чорна,

І злість, і заздрість чорна повзуть,

Мов таргани по душі моїй,

Повзуть і шепочуть, повзуть і шепочуть...