Храм Божий.

В стилі Тараса Шевченка

Ти йшла, моя ти, ненько, тихесенько,

Як тая вода веснянки,

Текла і з-під тихої калини...

А я, мов та тополя, 

Стояв при тихій воді 

І дивився на небо - 

На Господнє Небо!

О Господи, Боже мій милостивий,

Ти бачиш серце струджене,

Ти чуєш з-під Неба,

З-під синіх хмар

Молитву мою тиху, покірну.

Я йшов до Тебе стежкою битою,

Стежкою, що мати моя ходила.

Що дід топтав, що прадід молився.

На тій землі, де верба сумніє.

Де верба сумніє над тихою водою,

Де народжені руки не відривають

Від чорної землі - від землі Святої, 

Що дітей годувала і хоронила.

А храм стояв на горі зеленій,

Білий-білий, мов з снігу вітвений,

Мов Ангел Господній на тій високій горі,

Дивився в поле безкрає, широке.

І дзвони дзвонять - о, як вони дзвонять! 

Не брязкають, гудуть, в за серце смикають,

Мов мати кличе свою дитину,

Мов Господь Бог кличе заблуканих діток.

"Ідіть до Мене, - чути з-за дзвону,

- Ідіть, бо Я вас чекаю,

Бо Я за вас на хресті страждав,

Бо Я вас, дітки, не полишаю."

І я ішов. І ноги важкії 

Несли мене вгору,

До храму білого,

А серце тремтіло, як та калина,

Що ось-ось втратить цвіт свій літній.

Ввійшов я в храм - в там тиша, тиша...

Така тиша, що й дихати страшно,

Свічки горять, як маленькі зорі,

Та й образи дивляться так скорботно.

Богородиця глядить з-під ризи золотої,

І сльози, здається, на щоці Її блищать,

Мов плаче за нами, за дітьми Своїми,

За тими, хто ходять світом і не навертаються.

Попіл кадильний пливе під банями,

Мов молитва наша під Небо здіймається,

Священник тихо слова промовляє,

І серце моє, мов крижане, розтає.

"Господи, помилуй!" - і стіни тріпочуть,

"Господи, помилуй!" - і Небо слухає,

І земля слухає,

І ті, що спочили,

Теж моляться з нами,

Невидимо ходять.

О, як тут добре!

Як тут тривожно!

Мов рідний дім, що його не мав я,

Мов материнські обійми теплії,

Мов те, про що завжди мріяв, таємно.

Але...

Але,  Господи, чому ж це так буває,

Що тільки я схилив коліна струджені,

Що змій підковзнеться в думку, як тінь,

І шепоче, шепоче, як отрута тихо:

"А, може, все це марне?

Може, Бога нема?

Може - ці свічки віск, і тільки віск?

Може, ця тиша - порожні, як безодня?

Може, ніхто тебе не чує, не бачить?"

І зневіра нападає, як хмара чорна,

І злість, і заздрість чорна повзуть,

Мов таргани по душі моїй,

Повзуть і шепочуть, повзуть і шепочуть...

"В втікай звідси! Тут нудно! Тут тісно! 

Там у світі - радість,

Там у світі - гучно!

Там танці і музика,

Там вино і жінки!

Там серце твоє буде веселе, не тісне!"

О Боже мій, Боже мій милий!

Чому ж таке в храмі Твоєму святому?

Чому ж тут, де Ти, де Твоя благодать,

Змія шипить, і гризе, і спокушає?

Але почуй, серце моє, почуй:

Це не ти думаєш - це ворог шепоче.

Як гачок рибальський зривається із уловом.

Риба, що б'ється - так і думка погана.

Прилетіла, щоб зірвати з Божого місця.

А ти - стій.

В ти - мовчи.

А ти - "Господи Ісусе Христе,

Помилуй мене грішного" - 

І знову, і знову, і знову поки не стане тихо.

Бо ж як у лісі: 

Як ідеш через ліс,

Колючки чіпляють за ноги струджені,

А ти йдеш, і колючки падають позаду,

Бо ти йдеш уперед, 

Бо ти йдеш до сонця.

Так і спокуса: як тінь від дерева,

Коли дерево стоїть - тінь лежить під ним,

А як пройдеш - тінь позаду лишається,

А ти вже є далі, в далі вже є світліше.

Святий Отець наш, що на Небі сидить,

Він знає слабкості наші, знає,

Він бачить, як тремтить серце грішне,

І все одно приймає, все одно чекає.

Бо храм - це не замок непорушний,

Де гріха нема, де спокій вічний.

Ні! Храм - це шпиталь для струджених,

Для тих, хто поранений, хто кривавий.

Храм - це берег річки Йордану,

Де вмиють рани, де відпочивають,

Де вода жива омиває тіло і душу,

Де сам Ісус Христос іде в миті рука в руку.

А диявол не спить.

В диявол б'є.

Б'є там, де людина до Господа Бога йде.

Б'є там, де благодать,

Де сила Божа,

Б'є там, де Спасіння,

Б'є найсильніше.

Чому? Бо знає:

Хто храм залишить, 

Той загине.

Хто Причастя не візьме -

Той помре.

Хто молитву забуде -

Той в тому потрапить,

Де немає Бога.

Тому б'є,

Тому шепоче,

Тому спокушає 

В самім храмі, при самих Іконах,

При самій Чаші,

При самім Христі -

Боїться, що людина спасеться.

А ти стій.

А ти молись.

А ти не сперечайся з тінню, з змієм.

А ти - "Господи, помилуй!" - і знов,

І знов, і знов, аж поки не хворіє.

Як та земля чорна під снігом білим

Дрімає, мовчить, але знає:

Прийде весна - і вона оживе,

І зелень піде, і цвіт, і колос.

Так і душа в храмі під спокусою

Дрімає, нібито мертва, нібито слабка,

Але благодать, як сонце весняне,

Розтопить лід - і оживе серце.

А Україно моя, ненько моя!

Ти є теж, мов та земля чорна, струджена,

Вкрита снігом горя,

Вкрита кривавим потоком,

Але знаєш: прийде весна, прийде світло.

Ти теж стоїш при храмі білому,

Теж молись: "Господи, помилуй!"

Теж спокушаєшся, теж сумніваєшся,