ПОЕМА. КОЛИ РІК СТАЄ МОЛИТВОЮ.

КНИГА ПЕРША. Ніч між роками: не Новий рік, а Різдво.

Не феєрверк розтинає ніч -

а тиша.

Не келих дзенькає -

а тріщить поліно в печі,

та й дим, немовби старий псалом,

повільно підіймається до стелі.

Це ніч,

у якій світ рахував секунди,

а ми ж - гріхи.

Це ніч,

коли імперії змінювали цифри,

а свята Церква - серця.

На столі не було блиску,

не було календарного шалу,

не було крику ''з новим!''.

Але була кутя,

яка пахла житом та пам'яттю,

і хліб -

як обіцянка, що Бог не забув.

За вікном - зима,

не із листівки,

але справжня,

та, яка знає і голод, та війну,

і дороги без імен.

Сніг не падав - і він мовчав,

неначе слухав молитву.

Та й саме тоді,

у тому стишеному міжчассі,

коли ще не ''після'',

але вже не ''до'',

приїхав наш родич.

Приїхав він із далекої землі,

в якій час ішов за наказом,

де рік розпочинався не із неба,

а із постанови,

і де зірки були або на погонах,

або під забороною.

Та й він увійшов у хату із морозом 

на плечах

і із питанням в голосі:

- Ну що, святкуєте?

І ніхто не поспішав.

Тому що відповідь -

це теж відповідальність.

Ми не справляємо, -

сказано було тихо,

не гордо,

не із викликом,

а як факт земного тяжіння.

- У нас свято Різдво.

Та й ці слова 

не були суперечкою.

Вони ці слова були межею.

Але не політичною -

а екзистенційною.

Тому що є час,

який вимірюють годинником,

і є час,

який вимірюють совістю.

Та й є рік,

який розпочинається із салюту,

і є рік,

який розпочинається із Дитяти,

яке не має де голови прихилити.

Тієї ночі

не було гучних тостів,

але було щось сильніше за тост -

пам'ять.

Пам'ять роду,

який знав,

що не кожний початок - є 

благословенний,

та й не кожна новизна - є від Бога.

Є в мене пам'ять дідів та прадідів,

які вчили не святкувати,

але стояти.

Стояти,

коли світ кличе присісти.

Стояти,

тоді, коли правда є не модна.

Стояти,

коли календар є сильніший 

за Євангеліє.

Рік не оновлюється цифрою.

Він оновлюється покаянням.

І в тій хаті,

в якій не було ялинкової істерії,

але була ікона,

то й рік ставав молитвою.

Та й Різдво -

це не дата.

Але це вторгнення світла

в хроніку темряви.

І коли десь

по телевізорах

обіцяли щастя із понеділка,

тут знали:

спасіння не відкладають.

Тут не чекали півночі -

тут чекали Ісуса Христа.

Та й в цій чекальності

була праця серця,

та, яку не видно,

але яка тримає народ.

Тому що народ живе не тоді,

коли святкує,

але тоді,

коли він пам'ятає, Хто він

і звідки.

Тієї ночі

Рим був далеко,

але вже готував свою святу.

Тієї ночі 

Меланія ще не ступила на сторінки,

але її тінь -

тінь відречення -

вже була між нами.

Тому що кожне справжнє Різдво

розпочинається із відмови:

від шуму,

від брехні,

від нав'язаного часу.

Та й так,

як колись у Вифлеємі

не знайшлося місця,

так і тут

не знайшлося місця

для порожнього торжества.

Але знайшлося місце

для тиші.

Та й родич мовчав.

Тому що є мовчання,

у якому більше правди,

ніж у тисячі слів.

Та й він бачив:

це є не зневага.

Це є інший календар.

Це є інший вимір.

Це був народ,

який не переплутав 

ніч із днем,

та й Бога -

із датою.

Та й коли година минула

і ніч не вибухнула,

але просто пішла далі,

то стало ясно:

рік уже розпочався.

Не для всіх.

Але по-справжньому.

Тому що там,

де народжується Христос,

там є завжди новий початок.

Та й саме із цієї тиші,

із цієї хати

із цієї фрази -

"у нас Різдво" -

і розпочинається шлях.

Це є шлях Меланії.

Шлях Василія.

Шлях роду.

Шлях, у якому час перестає бути володарем

а стає він слугою.

І рік наступний -

стає молитвою.

КНИГА ДРУГА. Меланія Римлянка: багатство, яке згоріло.

Рим шумів.

Але не молитвами -

камінням, золотом, кроками.

Рим дихав імперією,

рахував податки,

вимірював людину

вагою маєтків

та довжиною тіней від колон.

Та й тут не питали,

чи чисте в тебе серце,

але тут питали:

чий ти?

скільки грошей маєш?

і кому служиш?

Та й в цьому місті,

де багатство було мовою,

а бідність - ганьбою,

зросла Меланія.

Не у злиднях,

не в нестачі,

а в надмірі.

Та й її дитинство знало шовк,

але серце її не звикло до м'ягкості.

І вона бачила храми,

але шукала не мармур,

а тишу.

Її вчили володіти.

А вона вчилася -

відпускати.

Тому що є люди,