ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА. НЕТЛІННЕ.

Не все минає. Є речі, які не знають тління,

Хоча час по них проходить, немовби плуг по

ріллі.

Та й зникають імена, і стикаються дати та титули,

Але правда залишається - тиха, важка, достовірна

на землі. 

Не в золоті вона та й не в камені храмів,

Та й не в гучних присягах, які вітер несе.

Але вона - у праці, яка робиться без оплесків,

І у слові, яке не продається, перш за все.

Уріж стоїть, як стояв, між пагорбів тінню,

Та й Вільшаник тихо дивиться із-за гори.

Там крок прадідів іще не стерся до краю,

Та й там пам'ять іде не із архіву - із землі.

Мій прадід Іван ішов цією дорогою вранці,

Прапрадід мій Дмитро хрестив дітей у холодній

воді.

Та й не знали вони ні імперських мап,

Ані того, як їх назвуть у майбутній добі.

Австрія та Польща пройшли над цим краєм,

Як хмари над полем - без кореня та сну.

Та й залишили печатки, закони та шрами,

Але не забрали головне - гідність одну.

Тому що Галичина - є не окраса кордону,

Але праця людей, які мовчки живуть,

Священник, який хрестить та ховає без вибору,

Та й учитель, який світло в дитині не гасить,

але будить.

Та й і із Долішнього Лужка, із-під лісу та глини,

Несла Розалія пам'ять роду та родоводу в серці.

І в її тиші було більше сили,

А ніж у тисячі гучних промов на папірці.

Тому що жінки не пишуть маніфестів,

Але тримають світ, тоді коли він хилиться.

І вони не питають, а чи їх згадають,

Вони просто знають, те, що треба вистояти.

Та й ми, із сестрою моєю, діти, зростали між книг та

формул,

І між вірою, яка не боїться думок.

Тому що Господь Бог не ворог науці та числу,

І Він - є міра порядку та глибини сторінок.

Та й диференціальні рівняння, як ріки,

І вони шукали межі та сталість в русі.

І нетлінне відкривалось не в чуді,

Але в строгій логіці та чесному порусі.

Учитель же ішов за вчителем дальше,

Та й без пафосу і  без золотих вінців.

Та й ім'я наставника - не на фасадах,

Але в учневі, який став відповідальним

творцем.

Тому що спадок - не титул та й не посада,

Але здатність тримати висоту.

Та й той хто зберіг у собі вимогу до правди,

Той уже переміг всюди темноту.

І так поема ця сходиться у тишу,

Але не в крапку - а у знак без кінця.

Тому що нетлінне не просить завершення,

Та й воно живе, поки є совість та праця для Творця.

Та й якщо хтось спитає: ''Де тут герой?'' -

То нехай подивиться навколо уважно.

І герой - це є той, який не зрадив світла

Та й там, де було найтемніше та найвіажче.