ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА. ДІТИ ПІСЯЛЯ СУДУ.

Діти прийшли після суду першими,

Тому що їм не потрібно забувати старе.

Та й вони пам'ятають без злопам'ятства,

Та й тим будують майбутнє просте.

І вони діти ще не знали великих програм,

Не мали промов та прапорів.

Але знали одне: не можна сміятись,

Коли хтось поряд упав без сил. 

Вони йшли до школи - не як до тюрми,

Але як до простору запитань.

Та й вчитель бачив: страх відступає,

Коли дитині не забороняють думать.

Тому що діти не бояться складного,

І вони бояться фальші та тиску.

Та й тому наука для них - не тягар,

Але форма свободи не списку. 

Сестра Оксана писала крейдою рівняння,

Не знаючи, що чинить спротив злу.

Тому що кожна чесно виведена формула 

Є актом довіри до світу та й розуму.

В брат Ігор ішов далі - між книг та думок,

В яких наномежі та нетлінне сходяться.

Та й там, де світ здавався розірваним,

Він бачив цілісність, яка не продається.

Діти після суду - не святі,

І вони помиляються ще й не раз та не раз,

Але вони знатимуть межу,

В якій страх не має  права керувати ними.

Тому що межа - це є не заборона, в орієнтир,

Та й не клітка, в лінія честі.

І той, хто в дитинстві навчився співчувати,

Той не стане опирем у дорослому світі.

Та й Уріж дивився на них мовчки,

Як дивиться поле на новий засів.

Тому що майбутнє не падає із неба,

Але його вирощують із терпіння та слів.

Та й там, де колись боялися тіні,

То тепер боялись лише одного -

Зрадити те світло, яке тихо з'явилось 

А саме, після суду, без крику та грому.