ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА. СУД ОПИРІВ.

Не дзвони кликали - в мовчання стало,

Та й не грім - але тиша скликала народ.

Тому що справжній суд не любить галасу,

І він сходить там, де кожний сам собі - закон

і звод.

Зійшлися не під ратушею міста,

Але на порозі власних днів.

Та й тут не було ні лав, ні трибун,

А лише пам'ять - як свідок без слів.

Не мерці стали перед судом,

Та й не тіні із чи і не легенди ночі,

Але прийшли живі - із руками та чолом,

Зі звичним поглядом, який уникає очі.

Тому що опир тут - є не вирок тіла,

Але стан душі, яка звикла брати та мовчать.

Та й суд цей - є не про кров та кари,

А про те, коли ти міг - та й не став.

Суддя не мав мантії та печаті,

Та й він звався просто - Совість роду.

І він говорив не криком та й не гнівом,

Але мовою втраченої нагоди.

"Ти знав, - казав, - і не вступився.

Ти бачив - та й відвернувся вбік.

Ти мав слово - та й зберіг тишу,

І яка вбивала повільніше за крик".

І стали свідками не книги та й не доноси,

Але діти - із пам'яттю в очах.

Вони не вміли формул та законів,

Та знали різницю між правдою та страхом.

Вони казали просто та без злості:

"Але ми боялись не ночей.

І ми боялись тих, хто вдень усміхався,

А вночі зачиняв серце на ключ".

Покликали і слово священника -

Не обряд, але прожиту віру.

Та й він свідчив: "Там, де форма стала Богом,

То любов втікає, залишивши руїну.

Я бачив, як кадило не лікує,

Тоді, коли в серці - холодний розрахунок.

Тому що гріх не в сумніві, а в байдужості,

Яка називає себе "порядок".

Вийшли й трудівники - без героїки,

Із мозолями, які пам'ятають роки.

Та й вони мовили: "Ми тягли світ мовчки,

Та світ ламався там, де ламалися люди.

Тому що праця без гідності - рабство,

А порядок без правди - тюрма.

І опир росте там, де зручніше

Не бачити - ніж змінювати".

Та й врешті - слово науки пролунало,

Не формулою, але межовим законом:

"Світ руйнується не від складності,

Але від спрощення до вигоди та догми.

Тому що істина вимагає зусилля,

Але опир любить легкі відповіді.

А там, де мислять - він слабне,

А там, де думають - він втікає".

Тоді суддя не виніс вироку крові,

Та й не присудив ні вогню, ні ям.

Він мовив тихо - та й від того важко:

"Ваш суд - це завтрашній день ваших справ".

"Хто визнає - той вже в дорозі.

А хто кається - то той вийшов із тьми.

А хто сміється із цього суду -

Уже виніс вирок собі".

Та й розійшовся суд без переможців,

Без списків, та без гучних імен.

Тому що опир не падає від удару,

Але він тане від світла щоденних змін.

Та й Уріж стояв - не очищений разом,

Але зобов'язаний розпочати знову.

Тому що справжній суд не завершує справи,

Але відкриває шлях до відповідальності та

любові.