ПІСНЯ ПЕРША. ПРО МЕЖУ СВІТІВ.

Не там є межа, де камінь при дорозі

Та й не там, в якій ріка зміняє плин.

Але межа зростає в серці та й у тривозі,

Де людина сама стає собі суддею.

Село Уріж стоїть не краєм, а питанням,

Яке й кожен мусить вирішити сам:

Чи світ - є лиш тінь, який керований стражданням,

Але чи сенс росте крізь біль,

як хліб крізь лан.

Тут день та ніч є не вороги одвічні,

Але дві сторінки книги буття.

І тут страх дитячий - не примха містична,

Але перша форма пізнання життя.

Тому що хто не бачив смерті близько, зблизька,

Той легко судить та легко кляне.

Але тут дитятко дивилось у обличчя

Тому, що мовчки вирвало одне. 

В хаті - ікона, свічка та подушка,

В на лаві - тіло, біле як сніги.

Та й мати - немовби земля після посухи,

І батько - мов закон без допомоги.

В хлопчик стоїть, ніби на порозі

Між "було" та "є", між "вчора" та "тепер".

Він іще не знає слова "есхатологіч",

Але знає - щось пішло назавжди, вмер.

Ось тут і є межа - не в домовині,

Але в тій хвилині, яка ламає час.

Тому що смерть - є не тільки доля для людини,

Але й випробування для живих із нас.

Та й хто пройде - той вийде вже інакшим,

Тому що саіт не буде цілим, як колись.

Та саме тут і виростає справжнє,

Коли душа не втекла, але зрослась.

Село шепоче: "Стережись опиря",

Та й пальці хрестяться, і страх росте.

Та опир - не із землі та не із повір'я,

Він там, де серце висохле й пусте.

Тому що той страшніший, хто живе без жалю,

Хто біль чужий вважає за чутки.

Та й не мрець лякає - але байдужість,

Яка вбиває поволі, без руки.

Священник скаже: "Бог усе приймає",

Та й це - не зрада, але межа слів.

Тому що там, де біль ще кров'ю проступає,

Слова - є лише тінь від справжніх молитов.

І віра тут - не знання і не формула

Але вміння вистояти, не тікаючи.

І потрібно не дати злу називатися

законом

Та й страху - не дати стати паном

над живими.

Так Уріж став не селом, але символом,

В якому світ видимий стискає 

невидимий край.

Та й де людина не знає ще всіх істин,

Та й мусить вибирати: світло чи морок

приймай.

Тому що межа - не там, де зникають дороги,

Але там, де совість просить відповіді.

Та й кожен рід та родовід проходить свої

пороги,

Для того, щоб стати більшим, аніж просто

"було".

Та й Вільшаник, і Мала Озимина,

І Городище, Сіде, і Долішній Лужок старий

Стоять у тій самій годині випробування,

В якій під та родовід не ховається за чужий

біль.

Тому що пам'ять - це є не тягар та й не кара,

Але є міст, який перекинутий через страх.

Та й той, хто зумів не зректися тягаря,

Не стане опирем - ні у віках, Ані в словах.

Отож початок - не у легенді й не в судах,

Але у тиші, яка не бреше і не льстить.

В якій людина стоїть між двома світами

Та й вчиться - жити, Анни просто жить.