ПРОЛОГ. СЛОВО ПЕРЕД ДОРОГОЮ.

Не із пісні я розпочну і не із легенди,

Не із чару ночі та тремтячих голосів.

Тому що надто довго  край мій був у тіні,

Щоби знову бавитись у примари слів.

Я слово це несу як тягар знання,

Але не як іграшку для самолюбства.

Тому що той, хто про рід говорить без вагання,

Той мусить знати міру та присутність.

Не все, яке пам'ять зберегла в землі,

Дано безкарно витягти на світло.

Тому що є такі глибини у селі,

В яких правда без любові -

гірше пекла.

Я знаю: скажуть - ''навіщо старе?''

Навіщо знову та знову копати глину,

Де Австрія, де Польща, де чуже

Переплелись із кров'ю України?

Але я скажу: хто корінь відріже - 

то деревце всохне,

А хто пам'ять зневажить - осліпне вмить.

Тому що навіть наука, без роду та вікон,

Стає холодним знаряддям, але не світлом

думки. 

Я не пророк. Та й не суддя епох.

Але я тільки свідок - син цієї землі.

І я бачив, як у хаті тихий Бог

Жив поруч із працею, страхом та жалями.

І я чув, як плач дитячий без слів

Ставав важчим за всі трактати світу.

Та й я знав: той плач - не слабкість, а мотив,

Із якого виростає справжня сила.

Тому що край мій - не музей та не ікона,

Та й не ''етнографія'' для панських книг.

Але це живий організм - із болем, із ломом,

Та із запитанням: хто я є? - на кожний крок та вік.

Тут люди вірили не завжди мудро,

Але вірили - та й тим себе тримали.

І тут гріх ішов поруч із працею,

А правда - поруч із хрестом та ралом.

Я знаю: темні постаті в цім слові

Постають не із могил, але із сердець.

Тому що опир - це є не мрець у домовині, труні,

Але той, хто втратив співчуття та вінець.

Та й як дитя не вміє ще збагнути,

Чому сестра не озветься знову,

Так людство довго вчиться не збожеволіти

Від правди про смерть, відповідальність та

любов.

Ось чому я не розпочинаю із дії,

Але із тиші - важкої, подібно, як камінь віків.

Тому що кожна дія без розуміння грунту

То стає або насиллям, або тінню слів.

Іван Франко, мій земляк, писав колись не для окраси,

Але щоб розбудити думку та сумління.

Та й я не прагну легкого захоплення читачів-маси

Але я прагну чесного співпережиття та мислення.

Я не сховаю тут ані науки,

Але ні молитви, ані простий хліб.

Тому що все це - різні мови однієї руки,

Яка пише про життя та людську долю 

без прикрас та хиб.

Нехай тут буде Австрія в архівах,

Та й Польща - в шрамах, і війна - в мовчанні,

Але й Україна - в тій щоденній ниві,

В якій люди вчились бути собою

без вагання.

Та й якщо хтось спитає: ''Чи маєш право

Про це писати - ти, один із багатьох?''

То я відповім: я маю не право, а обов'язок 

Та й це дає мені рід та й цей рубіж.

Тому що мовчання - є теж форма вини,

Тоді коли ти знаєш, але не говориш.

Але слово, яке вимовлене із любов'ю, без вини,

То воно стає мостом, яке темряву переборює.

Тож я кладу цей пролог, як камінь при дорозі,

Але не для прикраси - а для міри кроків.

Та й хто захоче - переступить, не зупиняючись.

Але хто зупиниться - то хай буде готовий думати.

Тому що далі - це є не легенда і не сон,

Але шлях, і де кожний рядок -

відповідальність.

В якому і Уріж, і Вільшаник, і Сіде, і Мала Озимина, і Городище, 

є і тінь давніх імен 

І вони стають не минулим - але випробуванням.