ПОЕМА. УРІЗЬКА ПАМ'ЯТЬ.

(Поема про Галичину, рід та родовід, і нетлінне).

1. Земля.

Уріж мовчить. Каміння пам'ять має,

Та й вітер знає імена старі.

Тут крок ступив - та й тінь не відпускає,

Тому що кров говорить у глибині землі.

Тут готика - не в мурі, і не в легенді,

А в страхові, дитячому та сльозі,

У хаті, де і хрест, та тінь на стелі,

Та й мати молиться при образі.

Тут Галичина - не кордон, та й не карта,

Але біль та віра, зорані віки.

Тут  Австрія - печатка та папери,

Тут і Польща - плуг та шрами на щоці.

А Україна - в колисці та могилі,

У ''Отче наш'', та й у співі над рікою,

В дитині, яка ще темряви не вміє,

Та світ приймає вона серцем та сльозою.

2. Мій рід та родовід.

Із Вільшаника - Іван, мій прадід строгий,

Із рук його земля пила піт.

А батько його - Дмитро - мій прапрадід -

ішов важкою дорогою

Крізь податки війни та австрійський світ.

Ілля Іванович - дід мій, із селянської глини,

Де чесність - хліб, а слово - закон.

А Богдан Ілліч - батько, із тої ж днини,

Який вчив не страху, а бути мужем ікон.

Мала Озимина - материна тиша,

В якій цифри - молитва, а дошка - престіл.

Сіде, Долішній Лужок, Кульчиці - де праця, як віра,

Та й школа - не служба, а Боже діло.

Долішній Лужок - бабусі Розалії Василівни корінь,

Недалеко ж зовсім Нагуєвичі, Франкова земля.

Там слово ставало і хлібом, та зброєю,

Та й правда росла, немовби стигла рілля.

3. Дорога.

Я їхав тими селами із батьком живим,

Дві тисячі перший рік - ще серце не знало

втрат.

І Вільшаник, і Уріж, - немовби шепіт старих імен,

Та й час відступав, немовби сполохана реальність.

Село Опака - і ріка там за каменем спить,

Як формула  в тиші до часу.

Там розум та школа вчили служить,

Не славі, а світлу та фаху.

Тому що знання - не гординя, але хрест,

Як вчителька мати, та й директор школи батько.

Як письменниця Пагутяк - із Урожа - несла через текст

Саме ту правду, яка болить але вона рятує.

4. Діти та смерть.

Дитина не знає, чому не дихає сестра,

Чому свічка тремтить, світ став чужий.

Та й священник говорить про небо та янгола,

Але біль - не слухає, та біль - живий.

Не мертві повертаються - пам'ять повертає,

Та й страх, який не вміє ще бути добром.

Опир - не із могили, а із серця встає,

Тоді коли любов заміняють обрядом та злом.

Та й Писання каже: ''Живі, та мертві'',

Коли без милосердя і світлої душі.

Але діти - святі є, тому що не вміють брехати,

Та й плач їх - як псалом без кінця. 

5. Церква та Час.

Церква стояла між небом та полем,

Між страхом та вірою, між обрядом та хрестом.

Священник - не чарівник, але сторож болю,

Який вчить: не все зцілюється словом.

Галичина жила між імперій камінням,

Та й між мовами, які різали слух.

Але віра тримала простим знаменням:

Та той, хто молиться - той не загубився в пітьмі. 

6. Наука та нетлінне.

Але потім - диференціальні рівняння,

Та й наносвіт, в якому межі - як тіні в імлі.

Та істина та ж: у малому - безкрає,

Але у формулі - відблиск Творця на Землі.

Мій науковий керівник, шеф, - Василь Іванович Бойчук -

строгий та світлий,

Та й Богдан Йосипович Пташник - як розум, який служить добру.

Тому що Нетлінне - не в тілі, а в думці та праці,

Й у тому, яке віддано правді та Христу.

7. Тому що пам'ять - це форма воскресіння.

Уріж не мовчить. Він говорить крізь мене,

Через рід, через біль, через слово та час.

Тому що пам'ять - це форма воскресіння,

Яку Господь Бог довіряє живим із нас.

Та й поки дитина питає: Чому?",

І вчителька пише формулу крейдою,

Та й син їде із батьком дорогою додому -

Галичина жива. Та й правда не зраджена.

8. Камінь та дорога. Камінь історії.

Не раз над цим краєм важка нависала 

Рука чужинця - із печаттю та багнетом.

Та й мова змінювалася, і школа мовчала,

Та камінь мовчав - та й стояв заповітом.

Тому що камінь не пише доносів та зрад,

Він знає: хто сіє - той буде жати.

Та Австрії герб, і польський штандарт 

Зітруться, подібно, як крейда зі старої хати.

Але піт селянина, який в землю упав,

Не зникне - він є корінь майбутнього плоду.

Так Іван Франко казав - не із трибуни, із яру,

Де думка гартувалась, як сталь для народу.

9. Про працю та розум.

Тому що праця - не кара, але форма молитви,

Коли нею працею служать, а не торгують.

Та й розум - не гордість, та й не блискучі титри,

Але плуг, який майбутнє поволі будує.

Так і вчитель стоїть між дитятком та світом,

Між хаосом страху та зрозумілістю чисел.

Та й формула - теж є духовним зенітом,

Коли в ній порядок, а не самовисловлення.

І у Малій Озимині, Городищі, в Кульчицях, Сідому,

Долішньому Лужку, Лішні

Не раз ламали крейду до крові.

Тому що знання там було не модою гідною,

Але хрестом щоденним у шкільній основі.

10. Діти Галичини.

О діти галицькі - із великими очима,

Які світ пізнають не із казок, але із нужди.

Ви рано навчилися мовчати між тими,

Хто правду змінював на вигоду та чини.