(Поема про Галичину, рід та родовід, і нетлінне).
1. Земля.
Уріж мовчить. Каміння пам'ять має,
Та й вітер знає імена старі.
Тут крок ступив - та й тінь не відпускає,
Тому що кров говорить у глибині землі.
Тут готика - не в мурі, і не в легенді,
А в страхові, дитячому та сльозі,
У хаті, де і хрест, та тінь на стелі,
Та й мати молиться при образі.
Тут Галичина - не кордон, та й не карта,
Але біль та віра, зорані віки.
Тут Австрія - печатка та папери,
Тут і Польща - плуг та шрами на щоці.
А Україна - в колисці та могилі,
У ''Отче наш'', та й у співі над рікою,
В дитині, яка ще темряви не вміє,
Та світ приймає вона серцем та сльозою.
2. Мій рід та родовід.
Із Вільшаника - Іван, мій прадід строгий,
Із рук його земля пила піт.
А батько його - Дмитро - мій прапрадід -
ішов важкою дорогою
Крізь податки війни та австрійський світ.
Ілля Іванович - дід мій, із селянської глини,
Де чесність - хліб, а слово - закон.
А Богдан Ілліч - батько, із тої ж днини,
Який вчив не страху, а бути мужем ікон.
Мала Озимина - материна тиша,
В якій цифри - молитва, а дошка - престіл.
Сіде, Долішній Лужок, Кульчиці - де праця, як віра,
Та й школа - не служба, а Боже діло.
Долішній Лужок - бабусі Розалії Василівни корінь,
Недалеко ж зовсім Нагуєвичі, Франкова земля.
Там слово ставало і хлібом, та зброєю,
Та й правда росла, немовби стигла рілля.
3. Дорога.
Я їхав тими селами із батьком живим,
Дві тисячі перший рік - ще серце не знало
втрат.
І Вільшаник, і Уріж, - немовби шепіт старих імен,
Та й час відступав, немовби сполохана реальність.
Село Опака - і ріка там за каменем спить,
Як формула в тиші до часу.
Там розум та школа вчили служить,
Не славі, а світлу та фаху.
Тому що знання - не гординя, але хрест,
Як вчителька мати, та й директор школи батько.
Як письменниця Пагутяк - із Урожа - несла через текст
Саме ту правду, яка болить але вона рятує.
4. Діти та смерть.
Дитина не знає, чому не дихає сестра,
Чому свічка тремтить, світ став чужий.
Та й священник говорить про небо та янгола,
Але біль - не слухає, та біль - живий.
Не мертві повертаються - пам'ять повертає,
Та й страх, який не вміє ще бути добром.
Опир - не із могили, а із серця встає,
Тоді коли любов заміняють обрядом та злом.
Та й Писання каже: ''Живі, та мертві'',
Коли без милосердя і світлої душі.
Але діти - святі є, тому що не вміють брехати,
Та й плач їх - як псалом без кінця.
5. Церква та Час.
Церква стояла між небом та полем,
Між страхом та вірою, між обрядом та хрестом.
Священник - не чарівник, але сторож болю,
Який вчить: не все зцілюється словом.
Галичина жила між імперій камінням,
Та й між мовами, які різали слух.
Але віра тримала простим знаменням:
Та той, хто молиться - той не загубився в пітьмі.
6. Наука та нетлінне.
Але потім - диференціальні рівняння,
Та й наносвіт, в якому межі - як тіні в імлі.
Та істина та ж: у малому - безкрає,
Але у формулі - відблиск Творця на Землі.
Мій науковий керівник, шеф, - Василь Іванович Бойчук -
строгий та світлий,
Та й Богдан Йосипович Пташник - як розум, який служить добру.
Тому що Нетлінне - не в тілі, а в думці та праці,
Й у тому, яке віддано правді та Христу.
7. Тому що пам'ять - це форма воскресіння.
Уріж не мовчить. Він говорить крізь мене,
Через рід, через біль, через слово та час.
Тому що пам'ять - це форма воскресіння,
Яку Господь Бог довіряє живим із нас.
Та й поки дитина питає: Чому?",
І вчителька пише формулу крейдою,
Та й син їде із батьком дорогою додому -
Галичина жива. Та й правда не зраджена.
8. Камінь та дорога. Камінь історії.
Не раз над цим краєм важка нависала
Рука чужинця - із печаттю та багнетом.
Та й мова змінювалася, і школа мовчала,
Та камінь мовчав - та й стояв заповітом.
Тому що камінь не пише доносів та зрад,
Він знає: хто сіє - той буде жати.
Та Австрії герб, і польський штандарт
Зітруться, подібно, як крейда зі старої хати.
Але піт селянина, який в землю упав,
Не зникне - він є корінь майбутнього плоду.
Так Іван Франко казав - не із трибуни, із яру,
Де думка гартувалась, як сталь для народу.
9. Про працю та розум.
Тому що праця - не кара, але форма молитви,
Коли нею працею служать, а не торгують.
Та й розум - не гордість, та й не блискучі титри,
Але плуг, який майбутнє поволі будує.
Так і вчитель стоїть між дитятком та світом,
Між хаосом страху та зрозумілістю чисел.
Та й формула - теж є духовним зенітом,
Коли в ній порядок, а не самовисловлення.
І у Малій Озимині, Городищі, в Кульчицях, Сідому,
Долішньому Лужку, Лішні
Не раз ламали крейду до крові.
Тому що знання там було не модою гідною,
Але хрестом щоденним у шкільній основі.
10. Діти Галичини.
О діти галицькі - із великими очима,
Які світ пізнають не із казок, але із нужди.
Ви рано навчилися мовчати між тими,
Хто правду змінював на вигоду та чини.