ДУБЛІНСЬКА НІЧ. МАТИ Й ДВІ ДОНЬКИ.

У цьому гойдається вечір за містом,

Старенький телевізор світиться тьмяно.

Мати - мов камінь, спочити б лиш трохи,

Від пари і прання, від життя без обману.

Дві доні шепочуть - одна вже доросла,

У дзеркалі - губи, і сумка на стінах,

І страх- щоб не чула із кухні матуся,

Як пахне юність - вино і пряна слина.

"Ти маєш досвід із хлопцями, Гіларі!" -

Сестра каже тихо, але з лукавинкою.

А та - враз як кішка: "Шу-шш! Замовчи!

Бо мамині сни розсиплеш тривогою".

Їх мати - вдова, з двома світами в серці,

Один - де хімчистка, другий - де мрії,

Що доні матимуть дім і садочок,

І не зіткнуться, як хустки старії.

Вона не хотіла "дешевого звичаю",

Щоб доні не стали, мов вулиць пилюка.

Їй снилося - "вгору", хоч трохи, хоч трішки, 

Де небо не сіре, де тиша, не мука.

А старша вночі, під покровом годинника,

Сумку лишала на сходах, мов знак:

"Я вдома, не бійся, я ціла, я - тиха,

І мій гріх не зламає тебе, мамо, ніяк".

А молодша - Річ - ще дівчинка мила,

З кучерями й синню очей, що щепить.

Вона у дзеркалі бачила втому,

А сестра їй шептала: "Минеться, пройде, не болить".

Шістнадцять - найгірше, потім - все краще,

Ти гарна, маленька, хлопцям це мило".

І світло з трамваю ковзало по скатертинах -

Так тихо, так звично, так просто, так сильно.

Річ виросла - зробила секретарський курс,

Не стала ні зіркою, ні коханою вічно.

Та в ній жила ніжність, проста, як той вечір,

Де мати заснула, в серце ще кличе.