СВІТЛО РОДУ.

1

Не страх мене веде крізь ніч та тишу -

А пам'ять рук, які сіли хліб та час.

Мій рід ішов без крику та без пишноти,

Та світ тримався на плечах у нас.

Вони жили - не винні та не зламані,

Які були здорові серцем, думкою та працею.

Любов була їх мовчазним обманом

Для темряви, яка йшла за кожним днем. 

2

Вони не кляли ніч та не тікали,

Тому що знали ціну світла та простоти.

В хатах слова не зайві залишали,

Та правда не ховалась між плити.

Їх очі прямо дивились у долю,

Їх руки знали міру та межу.

Вони любили - без умов, без болю,

І цим тримали землю й сторожу.

3

Мій рід не мав гучних високих назв,

Та мав коріння - глибші за століття.

І кожний крок, і кожний тихий час

Був свідченням нормального життя.

Не із тіней, не із провин, не із темних драм

Він складався - але із праці та тепла.

І пам'ять їхня - не важкий туман,

А чиста, вдячна та спокійна імла. 

4

Коли стою серед холодних слів,

Де страх розкладено на протоколи,

Я чую кроки тих хто просто жив

І не вважав це подвигом ніколи.

Тому що рід навчив: не все, що темне - зло,

Не все, що тихе - слабке чи зникоме.

Світ тримає не гнів та не число,

А людяність - звичайна та знайома.

5

Вони ні в чому винні не були.

Їх світ не потребував виправдання.

Вони любили - і цим берегли

І дім, і мову, та сенс існування.

І ця любов, не крик, не заповіт,

А рівний вогонь - без диму та надриву,

Дає мені змогу дивитись просто в ніч

Та залишатись цілісним та живим.

6

Україна в них жила не в слові,

Але у хлібі, в праці, в чесному плечі.

Вони її Україну тримали у любові,

А не в гучній, розхитаній речі.

І я несу цей спокій, як основу,

Як світло, що не проситься в бою.

Мій рід навчив: найвища форма слова -

Це жити гідно. Іншого - не жду.

7

Тож ніч прийде - я не злякаюсь знову.

Тому що за спиною - світла тиша роду.

Не тінь, не біль, не спомин про вину -

Але пам'ять вдячна, чиста та здорова.

І поки є ця рівна глибина,

Ця міра серця, ця жива основа -

Мій шлях тримає світло без війни.

Тому що рід - це правда. Тиха. І любов.