ПОЕМА ПРО ЛЮДИНУ, ЯКА ВИВЧАЄ ТІНІ.

Він сходами ішов, немов крізь час,

Де кожний крок - не вниз і не угору,

А в пам'ять, де ні день, ні темна пора

Не гаснуть -тільки міняють окрас.

Рецепція мовчала, як архів,

Де страхи сплять у папках та у звітах.

Там жінка знала більше, ніж питала,

І погляд мав вагу, немов мотив.

Він знав обличчя темряви впритул,

Та і вчив інших: ''Це - вигадка, не більше''.

І кожний нічний подих був гучніший,

Ніж дзенькіт скла, ніж розуму каплун. 

Тому що темінь - не у домі й не в кутках,

Вона в зіницях, що не хочуть спати,

В годиннику, що вчиться не рахувати 

Ті миті, де зникає власний страх.

Він знав: колись був дім. Було ''тоді''.

Та щось там сталося - без форм та тіней,

Без привидів, без демонів, без імені -

Була лиш тріщина в душі та в бороді.

Кабінет. Стіл.Обличчя - рівні, стримані.

Наука тут тримає рівний тон.

І кожний із них - немовби варта при кордоні

Між тим, що знане, й тим, що ще не зриме. 

- Ви запізнились, - мовив час сухий.

- Ви бачили цікаві дні та ночі.

Він усміхнувсь. Бо правда - глибше в очі:

Цікаві - так. Та не для сну на жаль.

Він досліджує тих, хто бачить жах,

Записує, вимірює, лікує.

Але вночі - він сам стоїть та чує,

Як розум відступає крок за кроком.

Не привид тут. Не дух. Не чийсь поклик.

А пам'ять - без обличчя та хреста.

Вона приходить тихо, як із листа

Без адреси, без підпису, без слів.

І в цьому є найбільша із іроній:

Хто світлом міряє людську пітьму -

Той носить її в серці, немов тюрму,

Як доказ: те що ми не все пізнати в змозі.

Тому що темрява - не ворог і не гріх,

Вона - незадане питання розуму.

І той, хто входить у ніч без ілюзій,

Вже наполовину переміг.