ГАЛИЦЬКИЙ ЕПОС. СТЕЖКАМИ МАТЕРІ: ПОГІНСЬКА Й САМБІРСЬКА ЧУДОТВОРИЦЯ.

Пісня Перша

"Голос і з-під Карпат, що не згасає"

Вітри лежать на горах, мов утомлені птахи, 

і тінь монастирська спадає на долину.

Гуде Дністер, як пам'ять дідівська дзвінка,

а в небі зорі - тихі, як дитина.

Галичина зітхає. Вічний світ

в її очах, мов тихе світло втрати.

Тут кожен схил і кожен давній слід -

то хрест народу, що навчався встати.

Тут кожен дим над хатою - як спів

про працю рук, про віру і терпіння.

І кожен біль на сотні поколінь -

живе в землі, мов голос і з-під коріння.

Тут жили мої предки - день за днем.

Сіяли жито, лагодили долю.

І крок їхній ішов, як тихий шепіт,

через молитву, важку, але поволі.

У Самборі, де тихий ранній дзвін

будив людей від темряви і згуби,

завжди бриніло: "Боже, не покинь..."

І Бог не кинув: Він прийшов у збори.

І Погінь, і Самбірська сторона,

Карпати, й шлях до Львова і Калуша -

все це одне: земля, що не одна,

а та, що плаче й та, що світлом лише.

Над Срібною рікою, над селом,

де мої прадіди байдужість перемігши

молилися коліньми і чолом, -

там час звучить, немов церковні вірші.

І навіть нині, коли гримить війна,

коли народ ціпеніє у ранах,

усе ж стоїть Марійна тишина,

як світло, що не гасне у туманах.

Бо є край, де диво сходить знов,

куди ідуть крізь біль і крик безсилля.

Це земля віків, земля покори і слів, -

Галичина свята, благослови нас крила.

ПІСНЯ ДРУГА

''Самбірська Мати й місто, що вмерло й воскресло''

Було це в дні страшні - коли в Самборі

тремтів

не камінь - люд. Коли від суму й жаху

щодня несли на цвинтар сотні тіл,

і плач стояв, мов стогін на Заставі.

Людей косила чорна хвороба,

що йшла невидима, як ніч у шибу.

І кожен ранок був, немов судовий гріб,

і кожен вечір кликав смерть до хлібу.

Село за селом, хата за хатою -

падали душі, ніби лист осінній.

І вже здавалось - час поверне тьму

до краю, що вмлівав у тій глибині. 

Молились всі - і князі, і слуги,

і матері, в чиїх руках згасали діти.

Але небесні брами були тугі,

і навіть священики боялись жити. 

Та був один іконописець тихий -

не слави він хотів, не срібла й злата.

Він знав: коли у серці світло диха,

тоді й руку небесну може взяти.

Він три дні постив, три ночі не спав,

стояв, як вартовий на Божій брамі.

І щойно схиливсь - почув, що хтось сказав:

''Пиши Мою Матір, із чистими слізьми''.

І він писав - не пензлем, а душею.

І кожен штрих, мов подих неземний.

І кожен мазок горів живою хвилею,

неначе світло із ранньої весни.

А коли образ він завершив -

місто спинилось у своїй загибелі.

Бо враз затих той чорний смертошов,

мов хто залізом перекрив усі щелепи.

Люди ішли - і падали навколішки.

Люди ішли - і мовчки цілували

той лик, де Мати Божа у сльозі

стояла, мов сам Самбір обіймала.

Казали:

''Та ніч, коли її писали, зрушила небо.

Тоді зупинилась смерть...''

І справді:

в ту годину, коли перший світлий промінь

торкнувся до ікони на престолі,

хвороба вмерла. Місто ожило. Люди

зустріли світанок, мов воскреслий голос.

І відтоді у Самборі завжди чули:

хто йде до Божої Матері - той не піде в темряву.

Хто плаче біля Її ікони - 

той плакатиме востаннє.

Бо після - буде світло.