Змагання непризнаних

Донні та Моніка трималися вільно, легко, ніби вони вже не раз брали участь у цьому змаганні.

​​​​​​Серафим Кроулі заговорив до усіх присутніх.
— Щоб убити змія, непризнаним доведеться боротися не лише зі стихією, втомою, істотами... Але й один з одним, якщо вони хочуть виграти. Переможець матиме честь носити татуювання Манжомі, яке буде зроблене  фарбою з  крові убитого змія. Це татуювання подарує непризнаному силу переконання рівній безсмертному від народження.
Серафим Кроулі обернувся до нас.
— Зараз пропоную вам відпочити. Завтра, ще до світанку, перш ніж ви поїдете в дорогу, ми зберемося в цьому ж залі.
Він спустився сходами, учні почали розходитися.
— Раджу тобі виспатися. Я не збираюся віддавати перемогу. — заговорила до мене Моніка.
— Обережніше, Моніка, свого часу її мама вбила Змія. — сказав Доні.
Мама і тут досягла успіху!
— Це не означає, що вона впорається так само.
— Нехай виграє найсильніший. Успіхів вам завтра.
— Тобі також. — сказав Доні.
Моніка підняла голову, ніби не хотіла відповідати взаємністю, але в результаті відповіла.
— Так... Тобі  також.
Ми всі розійшлися по своїх кімнатах, але, на жаль, мені ніяк не вдавалося заснути, бо мене мучила безпричинна тривога. Декілька разів я діставала дзеркало і будила Бонта, перевіряючи чи у нього все гаразд. Потім знову лягала, але думки про майбутнє випробування не давали заснути.Мені вдалося поспати лише кілька годин. Я прокинулась через те, що в мене кинули одяг.
— Якщо ти думаєш, що це буде спокійна подорож, то ти помиляєшся. Я відібрала тобі костюми, вибирай. У них тобі буде  зручніше пересуватися. — заговорила до мене Адель.
Аді стояв біля проходу, тримаючись однією рукою за одвірок і ніби вже збирався йти.
— Ти так солодко спала. А я вже забув, що то таке.
— Привіт. Де ти пропадаєш?
— То вдома, то тут. Нестерпно перебувати в цих стінах надто довго. Ти збираєшся? У тебе не так багато часу.
Я з благанням подивилася на Адель.
— Чому вибрали мене?
— Щонайменше через те що всім цікаво чи впорається дочка Ребеки.
Адель сіла поряд зі мною, поправила моє скуйовджене волосся.
— Ти не зможеш померти під час змагання, але покалічитись — раз плюнути. 
— Знаєш, іноді навіть легше померти.
Я кинула на Аді невдоволений погляд.
— Припини мене лякати.
— Тобі може бути дуже боляче. Змій-Спокусник живе за річкою Метатрона, що кишить всякими істотами, за зруйнованим містом, де колись жили янголи. — сказала Адель.
— Зруйноване місто?
— Так. Його зруйнували під час війни між янголами та демонами багато століть тому. За містом знаходиться скеля, а в скелі сотні тисяч сходинок. Шлях довгий та нелегкий. Тож будь обережною.
Вона простягла мені костюми.
— Добре, не заважатиму. Алін, Адель, зустрінемося вже у холі.
Із посмішкою на обличчі Аді вийшов з кімнати, щоб я могла переодягнутися.
Я одягла зручний облягаючий кобінзон. Добре... Перед смертю не надихаєшся. І ми з Адель вийшли з кімнати і попрямували в хол, де вже усі зібралися. Серед юрби я знайшла очі Дані. Його погляд, як завжди, був відстороненим, навіть холодним. Але коли Даня глянув на мене, він усміхнувся, і посмішка пом'якшила його суворе обличчя. А за мить вийшов на середину серефим Кроулі та звернувся до всіх присутніх.
— Сьогодні на непризнаних чекає нелегке випробування. Янголе Феніціо.
Феніціо вийшов уперед із золотими мотузками. Після чого Кроулі продовжив свою розмову.
— За традицією, непризнаним пов'язують крила: вони повинні пройти ці випробування "приземленими", як люди. Але вони вже не такі слабкі і повинні подолати змія.
Поки серафим говорив, янгол Феніціо по черзі підходив до кожного з нас, щоб стягнути крила. Я спробувала розкрити їх, але нитки виявилисяміцними.
— Змій вилупився з яйця кілька місяців тому. Це допоможе вам знайти його.
І вручив нам частину від яйця з якого вилупився змій. Варто було мені торкнутися шкаралупи, як перед очима з'явився образ змія. Я відчула його запах, його енергію, фізично відчула, наскільки далеко він від мене.
— Отже, оголошую змагання відкритим!
З боків від нас вистрілили хлопавки та конфетті. Не встигла я зібратися з думками, як Моніка і Донні вже побігли, розштовхуючи учнів, що заважали.
— Ворушись, непризнана! Ти ж можеш!
Почувши знайомий підбадьорливий голос Аді я миттєво взяла себе до рук. І побігла.
Поклик змія, що прагне бути вбитим, привів мене до річки. Маяк самотньо височів над деревами, покликаний висвітлювати дорогу безсмертним уночі. 
Так дивно тепер, що я не можу злетіти... Я все поривалася розкрити крила, але золоті нитки сковували рухи. Повз мене проскочив Донні.
— Непризнана, такими темпами до змія не дійдеш.
І він одразу побіг через річку. Щойно його ноги торкалися води, вона ледь замерзала, дозволяючи йому пересуватися її поверхнею.
— Ти теж непризнаний!
— У цьому вся суть!
Він зник у лісі. Ну де ж мої здібності? Я побігла слідом за Доні, поки річка не встигла розморозитись. Довелося пробігти кілька миль, щоб обійти скелі та вийти до іншої річки — Метатрони. Біля її берегів погойдувалися два човни. Щоб одразу відсіяти одного? Але Доні вона була не потрібна, бо він зробив той же трюк, що й минулого разу і побіг уперед. Моніка застрибнула в човен і почала старанно працювати веслами. Я також не відставала. Ми пливли і пливли, кидаючи один на одного затяті погляди, і незабаром побачили статуї по обидва боки від річки. Не змовляючись, ми завмерли, заворожені виглядом.
Бамц! Щось штовхнуло мій човен. Від хитавиці я впала. Що відбувається? Човен гойдало знову і знову. 
Бамц!Бамц!Бамц! Я бачила чийсь силует, що б'ється об його борти. Бамц! Човен перекинувся. Я поринула у воду, але одразу випливла, на межі істерики ковтаючи ротом повітря. І помітила дивне створіння жіночого роду, бо було замітно груди, які вкриті  лускою, великий риб'ячий хвіст, зелене волосся, гострі зуби і на обличчі жабри, як в риби та вузькі очі, та ніс як в людини. Вона видавала дивний звук.
— Тримайся, це Сирена! — закричала до мене Моніка.
Сирена розкрила пащу і вп'ялася мені в руку.
— Відпусти!
Я майже не дивлячись почала бити Сирену по обличчю. Але вона не здавалася і продовжувала стискати щелепу. Від болю мої удари стали сильнішими та відчайдушнішими. Сирена розтиснула щелепу, і я миттєво зреагувала: відштовхнула її ударом ногою. Схоже, я потрапила у потрібне місце, тому що вона мішком пішла на дно.
— Алін!
Моніка стрибнула у воду, підпливла до човна та допомогла перевернути його назад.
— Не дозволяй сиреням розхитувати човен. Вони люблять топити безсмертних.
— Сирени можуть вбити?
— Ні. Але можуть завжди топити. Не знаю навіть, що гірше.
Моніка почала забиратися у свій човен... Але сирена обхопила її за ногу  своїми довгими синіми пальцями і почала тягнути за собою.
— Пішла геть!
Моніка смикнула ногою, звільняючись від хватки. Ще один різкий, влучний рух прямо в обличчя сирени і річкова істота відпустила її.
— Дякую, що допомогла.
— Це востаннє.
І вона продовжила просуватися вперед із кожним розміреним рухом весел. Незабаром з'явилися напівзруйновані вежі, статуї, залишки минулої цивілізації. Ми з Монікою припливли одночасно і, ступивши на тверду землю, кинулися тікати, намагаючись обігнати один одного. Але варто нам увійти в місто... Як почули БАХ! Холодний удар відкинув мене та Моніку убік. Доні вийшов з-за рогу вз самовдоволеною посмішкою.
— Не так швидко, лялечки. Я втомився бігти тому дайте мені відпочити.
— То відпочивай, хто тобі заважає? — запитала Моніка?
— Ні, ви тоді мене випередите. Я так не хочу.
— Придурок!
Моніка відповіла таким самим ударом, тільки вогненним. Доні, сміючись, ухилився.
— Ви дуже часто використовуєте силу!
— Заздрісно?
Він знову направив на нас крижаний потік. Ми з Монікою відскочили у різні боки. Донні і не намагається нас поранити. Він просто грає з нами.
— А взагалі... Силою користуються усі. Просто у нас вона така помітна. Ха!
Новий удар.
— Подавись!
Моніка знайшла металеву пластину і в останню мить прикрилася нею. Пластина замерзла у її руках. Моніка жбурнула нею в Доні.
— А?
Він не чекав на удар і пластина збила його з ніг. Поки він приходив до тями, ми з Монікою побігли далі. Але за кілька метрів вона відштовхнула мене ліктем.
— Ну ні!
Я побачила, як ліворуч від мене спалахнула вогненна куля... Я впала навколішки і прикрила голову руками. Куля пролетіла повз.
— З глузду з'їхала?! Ти могла мене вбити!
— Поки що в моїх намірах немає вбивства, то не можу.
Вона загубилася серед руїн я чула лише її сміх, що віддаляється.
Божевільна...
Місто ангелів здавалося старовинним на тлі сучасної школи ангелів та демонів. Усі скульптури, будинки, розписи були одою, що оспівує безсмертя, жертовність та чистоту. По дорозі я оглядалася і уявляла, як під час війни демони руйнували ці чудові витвори. Мені стало ніяково. Цікаво, чому вони так і не відновили це місце? Роздумуючи, я пройшла через все місто.
Коли переді мною виросла скеля з широкими сходами, що йдуть на саму верхівку, тоді я зупинилася.
— О ні...
Ноги нили і тремтіли, кожен м'яз болів, ніби мене прокрутили через м'ясорубку. Десь вдалині було видно дві точки Моніка і Донні - що дерлися вгору вже на останньому подиху. Це фінішна пряма...
Крок. Ще один. Ще сто кроків за ним. Незабаром я наздогнала Моніку, потім Донні, потім вони обоє залишилися позаду.Вони з таким ентузіазмом витрачали свої сили протягом усього шляху, що тепер ледве стоять на ногах.
— Поче... Поче... Куди...
Моніці не вистачало подиху вимовити речення до кінця. Я не затримувалася і зупинилася відпочити, коли суперники були на достатній відстані. Чим вище я піднімалася тим більше відчувала присутність змія. І тим більше в мені з'являлося сил та енергії. Ніби він сам мене підживлює. Я повільно піднялася з сходів, обтрусилася і подивилася на шлях, що залишився. Я впораюся. Я не гіршп за свою матір. Я теж чогось вартую.
Останні кроки були найскладнішими. Крок. Крок. Крок. Тиша на вершині насторожувала, змушувала з тремтінням прислухатися до найменшого шарудіння. Тихе протяжне шипіння пролунало там, у непроглядній темряві печери, вдарилося об стіни і луною повторилося. Змій, схоже, що він великий! Я сховалася за камінь, заплющила очі, намагаючись не прислухатися до цих повільних знущальних звуків у глибині скель. Спочатку треба глянути на змія... Навіщо ризикувати марно? Я визирнула з одного боку, потім з іншого, примружившись, намагалася вдивитись у темряву. У темряві звивалося щось, повільно, гіпнотично. На мить блиснули очі, що відбивали промінь сонця. Я верескнула і зникла за каменем. На мій жах, страшний шурхіт, що пролунав у темряві, став наближатися так само не поспішаючи, але вірно. Щоб потім зупинитися біля мене. Я, паралізована від жаху, з побоюванням обернулася...
І зустрілася поглядом із жовтими круглими очима.
— А-А-А!
— Ш-ш-ш!
Переді мною опинився великий зелений змій із гострими іклами. Змій підвівся на весь свій зріст, дивлячись на мене зверху вниз, і висунув роздвоєний язик. Я відскочила від нього, але спіткнулася об корінь дерева, що пробивається з-під каміння. Впавши, відповзла трохи далі.
— Боїш-ш-ш-ш-ся мене?
— Ти вмієш... Розмовляти?
— Звичай- чай-но. А як ще-ще ще споку-ша-ша-ти, якщо не солодкими промовами?
Він різко нахилився так, щоб його очі були на рівні моїх, і почав вдивлятися у зіниці. Я перекинулася на спину і різким, вигостреним на уроках ударом обігріла змія ногою по голові. Він хитнувся, замотав мордою і знову витягнувся на весь зріст.
— Ш-ш-ш-ш!
Змій неспокійно відповз убік, глянув на мене, знову підповз ближче і почав крутити круги навколо.
— Ти поводилася с-с-сміливо.
Якийсь час він спостерігав за мною, а потім заговорив.
— Ми народжуємось кожен рік. Вже давно не чіпаємо вас, ховаючись у своєму барлозі. Ш-ш-що вам від нас-c-c потрібно?
Я непомітно озирнулась у пошуках якоїсь зброї. Трохи віддалік лежав зламаний спис. Лезо трохи окислилося, але виглядає все ще досить гострим... Змій знову навис наді мною.
— Я не нападаю на тебе ш-ш-ш... Нападеш-ш-ш ти на мене?
Я стала на ноги, обтрусилася і сміливо подивилася на нього.
— Ні.
Він здивовано хитнув головою.
— Ні?
— Вбивство заради вбивства? Ця жорстокість ні до чого. Я думала, що в небесах спокій. Але вони нічим не відрізняються від землі. Безглузді війни, цинічні янголи та егоїстичні демони. Я не хочу бути ще однією спицею в колесі, яка руйнує все на своєму шляху. 
Я витягла руки вперед, показуючи змію, що беззахисна перед ним.
— Ш-ш-ш!
Він стрімко кинувся на мене, розкривши пащу. Його ікла вп'ялися в мою шкіру. Я відчула, як отрута проникає усередину. З безпорадним здивуванням спостерігала, як набухає шкіра, утворюючи якийсь малюнок. Виглядало воно як тату змія. Біль пронизував все тіло аж до кінчиків пальців. Пролунав мій голос, але він був такий слабкий, такий безневинно-запитливий, що я не впізнала його.
— Навіщо?
Замість відповіді змій вклонився мені.
— Що... Що ти зробив зі мною?
— Подарував твоєму тілу протиотруту від мене та подібних до мене. Тепер жоден змій, жоден янгол чи демон не зможе вплинути на тебе, не зможе прочитати думки.
Я торкнулася шраму, що залишив змій. Я глянула на змія тепер спокійно, без страху. А змій глянув на мене: його круглі очі не виявляли жодних емоцій, тільки відкритий, спокійний погляд без краплі агресії.
Але за мить, як у сповільненій зйомці, я побачила спис, що пролетів повз. Почула, як засвистіла в повітрі зброя, наче прорізаючи її наскрізь.
— Спи міцно, зміє. — задоволено сказала Моніка.
Вона стояла біля сходів ще трохи захекана від бігу.
— Моніка, що ти наробила?
— Забрала перемогу в тебе з-під носа. А це ще солодше.
Я впала навколішки поруч із змієм. Руки мої тремтіли, коли я простягла їх до нього, але в результаті не зважилася навіть торкнутися. Змій подивився на мене з питанням, яке не зміг вимовити, і заплющив очі назавжди...