Втеча Бонта

Увечері, коли Алель не було в кімнаті я вирішила поговорити з Бонтом і розказати усе, що я дізналася від Фідеро. Після моєї розповіді він сидів на підлозі, відбитий у дзеркалі переді мною, і мовчав уже десять хвилин.
— У всього є початок і є кінець, але нескінченний той шлях, що йде в нікуди.
Після цих слів Бонт задумливо приклав палець до губ.
— І ще про  перо... Мені здається, я знаю, що мав на увазі Фідеро.
— Це ж чудово!
— Ні.
— Чому?
Бонт мовчав, все ще обмірковуючи, потім сумно посміхнувся.
— Дякую за допомогу, Алін... Ти й так багато зробила для мене. Ти хороша людина.
— Говориш так, ніби прощаєшся.
— Не те що б...
Бонт підвівся, мабуть, збираючись закінчити розмову.
— Ти не хочеш, щоб я допомагала далі?
— Не хочу.
— Але чому?
— Я боюсь... Боюсь, що через мене в тебе будуть неприємності.
— Бонт,  я щиро хочу допомогти тобі! Кожна людина навіть  безсмертна заслуговує на шанс. Дозволь мені його тобі подарувати. Подарувати шанс жити вільно, якщо ти цього хочеш. 
Бонт усміхнувся, знову сів на підлогу і сумно зітхнув.
— Я навіть не знаю, чи зможу колись з тобою розплатитися за все, що ти для мене робиш...
— Не думай про це зараз. То що мав на увазі Фідеро?
— Ти впевнена, що хочеш вплутатися в це?
— Так.
— Я думав, мені можна буде звільнитися без твоєї участі, але тобі доведеться ризикнути.
— Говори ж.
— Знаєш, де священна річка?
Я помахала головою і  Бонт пояснив, як мені дістатися до неї.
— Ти повинна скупатися в ній, щоб твої крила намокли до останнього пера, і, виходячи, не струшувати їх. Від ваги мокрих крил тобі буде важко, але вони не повинні встигнути висохнути. Вони почнуть світитися вночі, і це може привернути увагу охорони.
— Я стану твоїм маяком?
— Так. Тільки твоє світло виведе мене з вежі, не дозволить заплутатись, втратити дорогу. Ти ще не передумала?
— Ні.
Ми далі обговорили усі деталі і домовилися на яку годину мені потрібно бути у вежі. Тому дочекавшись ночі я переодягалася в зручний одяг і вже була готова виходити, але біля дверей зволікала. Чи впораюся я сама? Тому  вирішила спочатку піти до Даниїла. Надіюся він мене зрозуміє та допоможе.
За деякий час я стояла біля дверей Дані і не наважувалася постукати. А якщо він мене не зрозуміє і засудить. Але якщо вибрала цей шлях, то потрібно йти до кінця.
Даниїл не одразу відчинив двері. Він виглядав надто бадьорим для ночі та одягнутий тільки в одні штани  із розпущеним волоссям. Я дуже рідко бачу його саме таким. Він явно здивувався моїм приходом.
— Алін?
— Ти не спав?
— Медитував. Щось сталося?
Він оглянув коридор і знову глянув на мене. 
— Мені потрібна твоя допомога.
Обличчя Дані відразу набуло жорстких ноток. Він здавався тепер не умиротвореним, а зібраним, готовим вирішити будь-яку проблему. На нього завжди можна покластися.
— Кажи.
Я все розповіла йому.
— Ти не можеш завжди покладатися на удачу чи на чиюсь допомогу. Колись твоя пристрасть до пригод вийде тобі боком.
Даня зробив крок назад, і я злякалася, що він відмовиться.
— Даня?
Він засміявся.
— Дай накинути сорочку, дурненька моя. Просто хочу, щоб ти пам'ятала, що кожен твій вчинок має наслідки.
— Я розумію...
Він похитав головою, дивлячись на мене, як на дитину.
— Я зараз.
Дочекавшись Даниїла ми мовчки вирушили до священої річки, вона якраз знаходилася недалеко від вежі. В окрузі нікого не було. Тиша насторожувала, змушувала прислухатися до кожного шороху. Я зупинилася біля берега і подивилася на своє тремтливе відображення в річці.
— Ти впевнена, що цей Бонт вартий звільнення?
— Я не зустрічала настільки світлої та доброї енергії, як у нього.
— Тоді чому його тримають під замком?
— Є причини.
Я почала роздягатися.
—  Це... обов'язково?1
Даня оглянув мене з ніг до голови і тільки потім тактовно відвернувся.
— Ти тепер можеш не відвертатися.
— Добре. Тому що це було складно.
Я повільно, трохи з острахом, зайшла у воду. Ух... Холодна. Крок за кроком пробиралася вперед, поки вода не була до моїх грудей. Раз... два... три! Заплющила очі і пірнула. Під водою розправила і склала назад крила, щоб намокло кожне перо. І перо за пером почали, наче лампочки, спалахувати. Поки всі крила не осяяли так яскраво, що мені довелося заплющити очі. Але варто було виринути, як крила згасли. У чому справа? Невже не спрацювало?
— Хто там?
О чорт! Даня вийшов на світ, щоб архянгол його помітив.
— Щось не так?
— Територія відноситься до вежі. Учням заборонено тут перебувати.
— Священна річка належить усім безсмертним.
— Ви мене почули.
— Я ще посиджу тут і піду.
— Я вам сказав...
—  І я вам сказав.
Даня  вимовив це жорстко, твердо, миттєво ставлячи того місце. Архянгол розгублено подивився на Даню, а потім кивнув головою.
— Добре, лише не довго. І це востаннє.
Коли він пішов, Даня обернувся до мене.
— Ідемо швидше, поки не повернувся.
— Дякую!

І я швиденько одяглася і ми вирушили до вежі. Вночі вежа здавалася вищою, ніж удень. Її шпилі йшли далеко в небо, ніби й не кінчалися зовсім.
— Маєш план?

Я не відповіла, бо ми сховалися за кущами і почали спостерігати за кількома архянголами, які розмовляли біля входу.
— Відверни їх, а я проберуся всередину.
— Ти впевнена, що впораєшся там одна?
 — Я постараюся.
— Добре.
Він підвівся, привертаючи увагу архянголів. Ті насторожилися, але він одразу підняв руки вгору і пішов назустріч.
— Я тренувався тут неподалік, але, схоже, пошкодив крило.
Даня махнув убік, і один з архянголів, кивнувши, разом з ним зник за поворотом.Треба відволікти другого. Вирішила за допомогою звернутися до Бонта, тому дістала дзеркальце, і в його відображенні відразу з'явився Бонт.
— Все гаразд?
— Ти можеш якось відволікти архянгола на вході, щоб я могла зайти всередину?
—  Щось придумаю.
Минуло кілька хвилин, і в вежі щось прогриміло.
Що він там влаштував? Архянгол одразу вбіг у вежу. Чудово, мені тепер потрібно уникати його всередині. Добре придумав, Бонт, нічого не скажеш. Я бігла сходами, боячись озирнутися. Мокрі крила були важкі, до того ж мене непокоїло, що вони не світяться. Що якщо не спрацювало, і це все нанівець? На поверсі Бонта я зволікала, обережно визирнула. Нікого не було. Двері не охоронялися. Бонт все розрахував... 
Я оглянула світні руни і, затамувавши подих, підійшла до масивних дверей. Обережно повернула ручку та увійшла... 
Першим у вічі кинувся пов'язаний архянгол, який був  непритомний. Той самий, що забіг у вежу, почувши гуркіт.
— Що тут сталося?
Бонт стояв поруч з ним, його било дрібне тремтіння.
— Мені довелося. Довелося... Почуваюся жахливо.
— Все... Все гаразд. Що ти зробив з ним?
— Зробив так, щоб він заснув. Але він скоро отямиться.
— На той час нас уже не буде тут.
Так дивно бачити його наживо, не в дзеркалі.
— Мої крила... Вони...
— Вони чудові. Вони світять яскравіше за сонце.
— Хіба? Світло згасло, як тільки я вийшла з води.
— Схоже, його бачить лише той, на кого накладено закляття. Нам пощастило.
Я простягла Бонтові руку.
— Ходімо. Не втрачатимемо часу.
Ми вибігли з кімнати. Але в коридорі Бонт зупинив мене, притяг до себе і поцілував. Поцілунок був не настирливий, майже безневинний, але водночас сповнений подяки та ніжності.
— Дякую, Алін.
— Поки що рано дякувати.
Ми завмерли так один навпроти одного, мовчали і не відводили очей. Його поцілунок мене збентежив, але водночас викликав приплив радості, чи не захоплення. Захотілося розсміятися. Напевно, це все адреналін.
Я йшла попереду, Бонт слідом. Обернувшись, я помітила, що вся його увага прикута до моїх крил. Ніби він не бачив ні мене, ні сходів, ні стін, тільки крила, що світяться для нього одного. Сходи здавались нескінченними, але нарешті попереду з'явилися двері, що вели на вулицю. Даня вискочив з-за рогу і жестом наказав мовчати.
— Бонт?
— Так.
Даня простяг руку.
— Радий зустрічі. Нам треба летіти, впораєшся?
— Думаю, що так.
На обличчі Бонта застигла посмішка. Він оглядав небо і все довкола так, ніби бачив уперше. Розкинувши руки на всі боки, він засміявся, дзвінко, майже по-дівочому.
— Не можу повірити... Я вільний!
Я потягла його за рукав.
— Не хочу тебе відволікати, але...
— Зрозумів.
Він розкрив крила на всю їхню ширину, змахнув ними і злетів так високо, що майже відразу зник з поля зору. Це був такий потужний зліт, що я трохи похитнулася через сильний потік повітря. Він якк птах, що звільнився...
Тепер головне його добре заховати і щоб  ніхто не знайшов. Аж не віриться, що ми це зробили. Цікаво, як далі складеться його додя. Але про це подумаю пізніше після того, як заховаю його від усіх.