Розмова з Великим Заклиначем

Я прогулювалася подвір'ям, коли почула шум крил над головою. Денис приземлився прямо переді мною.
— Ох! Ти мене налякав!
— Вибач.
— Що ти робив?
— Тренувався.
— Стрибати?
— Так. Макар сказав, що у мене чудово виходять екстремальні стрибки. Це корисна навичка.
— Навіщо?
Ми з Денисом йшли по двору пліч-о-пліч, ніби смертні, що гуляли парком у недільний день.
— Є відділ янголів і демонів, яких посилають на розвідку в небезпечні ділянки перевірити чи знайти щось.
— Ти хотів би займатися цим?
— Звісно. Це чудове почуття: відчувати, як під тобою порожнеча, як вітер свистить у вухах, ніби розмовляє з тобою, як земля наближається...
— Чекай, що ти сказав? Вітер розмовляє з тобою?
— Ну-у, не те що...
— Звідки ти стрибаєш? Чи є найвища точка?
— Ти хочеш стрибнути?
— Можеш привести мене туди?
— Добре.
Ми мовчки добралися до місця, де стрибає Денис. Я глянула вниз і зробила кілька кроків назад. Від висоти в мене закрутилася голова.
— Ох...
— Все гаразд?
У голові промайнули десятки божевільних думок. Вони склалися в єдину картину або, якщо сказати точніше, в єдиний божевільний план.
— Мені треба стрибнути.
— Що? Навіщо?
Замість відповіді я розігналася і стрибнула. Я зробила це швидко, щоби не передумати. Холодне повітря вдарило в обличчя, відкинуло волосся назад. Серце завмерло, у горлі застряг крик. Хотілося розкрити крила, але я стримувала їх, притискала до спини, незважаючи на страх. Вітер свистить у вухах... він так говорить із нами... Може, мені вдасться покликати Фідеро? І тут, неясно, ніби здалося, я почула: "Gorro terroir duo!" Ох! Хто це? Але вітер більше не складав промову в слова. Тоді я повторила за ним.
— Gorro terroir duo!
Тільки я сказала це, мене накрили величезні крила, ніби сховавши в кокон. Так я завмерла у повітрі.
— Ти в гостях у  вітра Фідеро.
Він простягнув до мене руки і посміхнувся. Я відчула, як вітер подув мені в обличчя.
— У мене вийшло!
— Навіщо ти мене покликала?
— Раніше ви були Великим Заклиначем...
Фідеро підібгав губи. Вітер став холоднішим.
— Це у минулому.
— Ви наклали на вежу закляття... Одна хороша людина не може звідти вибратися. Як можна його звільнити?
— Хм-м... Я не можу розкривати секрети таких закляття.
— Ох, прошу...
— Можу лише сказати, що всьому є початок і є кінець, але нескінченний той шлях, що йде в нікуди.
Фідеро розкрив крила і почав розчинятися, розсіюватись і зливатися з вітром.
— Що... Що це означає?
І його голос, гучний, що звучить звідусіль, відповів.
— А ти знала, що якщо занурити перо у священну річку, воно світитиметься у темряві?!
Він зник, і я знову почала падати. Помах крил. Шелест пір'я. Невеликі зусилля і я зрівнялася з вершиною гори, а потім обережно приземлилася поряд з Денисом.
— Що то було?
— Я розгадала одну загадку та отримала нову.
І на цьому ми розпрощалися із Денисом, бо ще підлітаючи до школи, я помітила Фира, який відчайдушно намагався вирватися з рук Дані. Тому я направилася до них.
— Привіт. Що сталося?
Я зупинилася поряд із ними.
— Привіт.
Даня намагався посміхатися і при цьому тримати величезного дракона.
— Чому ти його тримаєш?
— Він з'їв отруйний плющ, мені треба дати йому протиотруту.
— Що? Для чого він це зробив?
— Не знаю. Він повинен був знати, що це їсти не можна.
Даня  озирнувся.
— Потрібно відвести його звідси. Ходімо, малюку.
Фир хотів полетіти, але під строгим поглядом янгола слухняно пішов за ним.
Ми вийшли на галявину, де я підслухала розмову Дані з його батьком.
— Я триматиму його, а ти запхни йому це в пащу.
Даня розкрив Фиру пащу. Той смикався і гарчав, але потім зітхнув і перестав брикатися.
— Йому вже стає погано. Давай швидше.
Я постаралася проштовхнути протиотруту якнайдалі, щоб Фир його не виплюнув. Але побоювання були марними: дракон одразу проковтнув пігулки.
— Фир так набрид Кроулі, що він хоче вигнати його зі школи.
— Але як так?
— Фир начебто наривається... Від нього багато проблем. Я боявся, що серафим побачить, тож привів його сюди. Потрібно побути деякий час з Фиром, поки він остаточно не прийде до тями. Не хочеш скласти мені компанію?
— Не залишу ж я тебе одного! Тим більше, це я не доглядила його...
Фир сопів і ледве звертав на нас увагу. Ми відійшли до альтанки.
— Як гадаєш, навіщо він це зробив?
— Не знаю. Мабуть, його щось турбує. Цей дракон здається мені найнещаснішим із усіх його родичів.
— Звучить дуже сумно.
Даня спостерігав за сплячим Фиром і здавався не менш сумним.
— А знаєш, що ще сумно? До того, як усі роз'їхалися, я зіткнувся з Люцифером. І мене охопила така лють, що він близький з тобою... Я притис його до стіни і почав душити. І знаєш, що зробив Люцифер? Почав сміятися. Я вдарив його кілька разів, і він упав, харкаючи кров'ю, але сміятися не перестав. А знаєш чому?
— Чому?
— Тому що він розуміє, що почуття до тебе роблять мене некерованим, агресивним. Бути янголом складно, адже це відповідальність і обіцянка перед самим собою та іншими нести у світ щось світле, правильне. Але я не можу, коли знаю, що ти і Люцифер...
Даня взяв мене за руки.
— Ти не зобов'язана, але прошу зробити вибір. Це буде чесно. Інакше цей вибір зроблю я. Іноді, щоб вижити, руку треба відрізати, а не чекати, доки хвороба вб'є все тіло. І я відрубаю руку, як би боляче не було.
— Даня, я хочу бути з тобою.
Даня сильніше стиснув мої руки.
— Ти ж розумієш, які наслідки це несе за собою?
— Розумію. І готова вдатися до ризику.
Янгол торкнувся моєї щоки і посміхнувся.
— Добре.
Його руки гладили моє обличчя, погляд був теплий, що вивчав.
— Іди до мене.
Я сіла йому на руки, обвила шию. Він обійняв мене за стегна, важко зітхнув і стиснув пальці.
— Я намагався втекти від тебе, намагався задушити свої почуття, знищити їх на корені. Але хоч би як я намагався, поки ти дивилася на мене так, як дивишся зараз, я не міг, просто не міг тебе відштовхнути. Що ти робиш зі мною, Алін? Ти відьма?
— Можливо.
Він повільно потягся до моїх губ, продовжуючи дивитись мені в очі. Я відповіла на його поцілунок так само поволі. Поцілунок ставав дедалі нестримнішим. Даня підняв мене, щоб я була до нього ще ближче. І я застогнала. Своїм стогоном пробудила в Дані бажання. Те саме нестримне бажання, коли ти не можеш його приборкати, не можеш сказати "ні". Коли відключається голова, і залишаються лише почуття, тільки це "хочу". І ми обоє піддалися цій спокусі і в один момент опинилися чисто голі. Він цілував все моє тіло і це приносило неймовірне задоволення. Ми з ним займалися  коханням таким щирим і справжнім. Хоч і не звучало з наших вуст слів признань, але наші тіла мовчки це показували, як ми кохаємо один одного.
— Ти найсолодший заборонений плід, який я пробував.
— І багато ти заборонених плодів їв?
— Необов'язково їсти все, щоб це зрозуміти.
Після пристрасного інтиму і феєричного його завершення Даниїл, як справжній джентельмен допоміг мені одягнутися, щоб я не замерзла. Бути з ним варто того ризику, на який я йду... Ми йдемо.
Дракон прокинувся за деякий час. Протиотрута подіяла. На щастя, витівка Фира пройшла без сліду. Ми усміхнені і щасливі розійшлися по кімнатах, щоб зібратися на банкет, який влаштувують на честь Різдва.
В кімнаті вже була Адель, яка розбирала свої речі.
 — Привіт, як пройшли святкові дні? — поцікавилася я в неї.
— Так, як завжди. Нічого особливого. А в тебе як, не скучала?
Мені б так хотілося розказати їй про мої стосунки з Даниїлом, але не хочеться ризикувати. І як на мене поки що ці стосунки краще приховувати.
— Та норм пройшли вихідні, багато гуляла. А ще навіть вчилася стрибати із високої вершини. Мене Денис вчив. Так, що не дуже скучала.
— Круто.
На цьому ми вирішили нашу бесіду завершити і почати збиратися на банкет. Адель одягла чорне облягаюче плаття, а я червоне і ми обої красиві пішли на банкет.
Янголи та демони прилетіли назад до школи. Зазвичай Різдво відзначали з розмахом, влаштовували бали, прикрашали всю школу. Але цього року все проходило куди скромніше лише вечеря, спрямована на примирення... Але в результаті лише підкреслює прірву, що виникла. Учні повернулися ще агресивнішими. Тепер рідко можна було побачити янгола і демона, що говорять між собою: табір розділився на дві сторони. 
Я сіла серед янголів. Тільки з ними я почувала себе у своїй тарілці.
— Ти дивна. — заговорив до мене Астрид.
— А? Чому?
— Спілкуєшся переважно з демонами, а сидиш серед янголів. Може ти агент під прикриттям?
Якби не його доброзичлива посмішка, я вирішила б, що він шукає привід посваритися. Але, мабуть, моє обличчя видало деяке занепокоєння, тому що Астр відразу додав.
— Та я жартую.  Зараз усі такі напружені...
— Так, це так безглуздо! До чого ці сварки...
— Демони поводяться як діти. Через стільки століть вони зрозуміли, що світом правлять небеса, і почали ображатися. Янголи завжди будуть вищими за них. Якщо вони не визнають цього, їм буде гірше.
Я подивилася на нього тепер з побоюванням. Якщо інші янголи думають так само, а демони будуть і далі таїти злобу, до чого це призведе? Мені навіть думати про це було страшно. З-за столу встав серафим Кроулі і пройшов у кінець зали. Його голос пролунав на весь бенкет.
— Радий знову бачити вас. Навіть у такий... Невизначений час ми не могли не влаштувати свято, не принести шани нашої історії. Адже Різдво — це народження землі, людей та їхнього світу. Для смертних це свято знайшло дещо іншу інтерпретацію, не менш важливу. Адже все має точку відліку. За традицією кожен охочий вийде і подякує Шепфі за будь-що. Я почну, щоб вам було легше. Хочу подякувати Шепфі за мир, який ми здобули, і за процвітання, до якого цей світ привів.
Серафим Кроулі сів за стіл і повернувся до учнів, очікуючи, що хтось встане. Стілець зі скрипом відсунувся і встала Ліла. Вона пройшла, ніби пролетіла, поряд із учнями та з усмішкою завмерла перед нами.
— Дякую Шепфі за те, що подарував життя смертним. Дякую за подаровану самотність...
Її голос зірвався, на очі набігли сльози. Вона подивилася на Даню і той витримав її тяжкий погляд, хоч це й було нелегко.
— Мабуть, ця самотність на благо, як і... Як і все, що ти робиш.
Її голос знову зірвався, сльози вже текли без упину.
— Дякую.
Вона витерла обличчя і квапливо повернулася на місце.
— Це було цікаво. Хто наступний?
Знову рипнув стілець. З-за столу підвівся Люцифер. Почувся шепіт, хвилюючий гуркіт: Люцифер ніколи не дякував Шепфі. Що він задумав?Але ось він пішов уперед, як ні в чому не було, став перед усіма, і з його вуст зірвалася вдячність.
— Дякую Шепфі...
Він замовк.
— Кхм, Люцифере, дякувати треба за щось... Не просто так. 
Люцифер повернувся до директора школи і подивився на нього з неприхованим глузуванням.
— Я знаю. Дякую Шепфі за те, що ти любиш одних дітей менше за інших... За те, що одним даєш владу більшу, ніж іншим... За те, що...
— Що ти собі дозволяєш?
Голос серафима був ледь чутний у крику та свисті демонів, обуреннях янголів.
— Дякую Шепфі за те, що не втручаєшся в життя своїх дітей, навіть коли їм потрібна твоя допомога, коли вони не справляються і роблять дурниці!
— Люцифере, забирайся!
На обличчі Люцифера продовжувала грати посмішка. Він вклонився серафиму і неквапливо залишив банкетну залу. Тоді демони повискакували із своїх крісел і теж пішли геть. Банкет наполовину спорожнів. Серафим Кроулі завмер у розгубленості: демони демонстративно відмовилися від найголовнішого свята небес. Що нас чекає далі? І як зменшити цю прірву між янголами і демонами?