Розмова з мамою

Я сиділа на краю ліжка та дивилася у вікно. Адель танцюючи, збирала речі. Настав переддень Різдва головного свята на небесах, і тепер усі ангели та демони поверталися додому, щоб зустріти його з рідними. Непризнаним нікуди йти. Неприкаяні... Мама знаходиться всього за кілька сотень метрів від мене, заточена в вежі, а я не можу її відвідати. Через свята страту адмірона вирішили перенести. Адель все тріскотіла про це поки збиралася.
— Я чула, що Сатана продовжує розмовляти з небесами. Але ангели —барани!
— Обидві сторони вартують один одного.
Адель різко обернулася до мене і змахнула руками.
— Визначся вже, на якій ти стороні , Алін!
— Я на нейтральній.
— У нас так не буває.
Адель нервово запхнула одяг у чемодан, сіла на нього і спробувала застебнути блискавку. Вона то піддавалася, то вперто розстібалася.
— Чим займешся під час свят? Та щоб тебе! Чортова блискавка!
Адель зістрибнула з валізи і вдарила по ній кулаком.
— Не знаю. У мене не так багато варіантів.
— Розумію. Знайди якусь розвагу. Не скучай, гаразд?
— Постараюсь.
Адель простягла мені мізинчик.
— Угода.
Я простягла їй мізинчик у відповідь, і ми скріпили "клятву".
— Угода.
Через кілька днів я ходила порожніми коридорами, на самоті сиділа біля статуї Рівноваги і навіть розмовляла сама з собою. У результаті я вирішила повернутися в кімнату, але на задньому дворі помітила Даню, що тренується, і янгола Феніціо, що спостерігає за сином. Вони залишилися на свята у школі. Іншого шансу дізнатися у нього про Великого Заклинача може і не бути. Я підійшла до них. Даня хотів злетіти, але передумав, побачивши, як я наближаюся.
— Чого встав?
Фенціо обернувся і мало не здригнувся, помітивши мене.
— Що ще?
— Припини це, батьку!
Вони зчепилися поглядами, як бик і тореадор перед сутичкою. У результаті Феніціо поступився.
— Добре. У вас п'ять хвилин і ти продовжиш тренування.
— Взагалі-то... Взагалі я прийшла до вас, янгол Феніціо.
— До мене?
— Так. Ви знаєте щось про Великого Заклинача?
Феніціо глянув на мене з підозрою, потім повільно простяг...
— Так, дещо чув. А навіщо тобі?
— Натрапила у книзі. І мені стало цікаво.
— Настільки цікаво, що ти вирішила звернутися до мене?
— Ви ж учитель.
Феніціо мовчав  не знаючи, що на це відповісти або міркуючи чи варто мені розповідати. Нарешті він сказав.
— Великим Заклиначем був Фідеро. Але ніхто не знає, де він зараз і що сталося.
— Може порадите якісь книги, де може бути сказано щось про це?
Він похитав головою.
— Не знаю таких.
— Ох... дякую.
— Тепер ми можемо продовжити тренування?
— Ах... так. Не заважатиму вам.
Я вже хотіла йти, але Даня притримав мене за руку.
— Що ти задумала, Алін? — запитав пошепки.
— Потрібно допомогти декому.
Даня відпустив мене, і погляд його потеплів, хоч і залишився трохи настороженим.
— Допомогти кому?
— Одній гарній людині. А він допоможе мені.
— Ти впевнена, що?
— Даниїл , ви можете поговорити після тренування.
Феніціо сказав це з іронією і ніби проти волі: йому явно не хотілося, щоб Даня спілкувався зі мною.
— Ми повернемося до цієї розмови, гаразд?
— Добре.
— Будь обережна.
Я повернулася до кімнати, обмірковуючи слова Феніціо. Ніхто не знає, де він. Пройшло стільки часу... Що, якщо він мертвий? Тоді тільки Шепфа зможе звільнити Бонта. Я сіла на підлогу прямо перед великим дзеркалом та дістала мале що дав мені янгол. То, воно блиснуло і у відображенні з'явився Бонт.
— Я думав, що ти про мене забула.
— З'ясовувала, як зняти закляття з вежі.
— Правда? Ти все-таки мені допоможеш?
— Я постараюся. Але нічого не обіцяю.
— Я тобі такий вдячний!
Бонт теж сів на підлогу повторюючи мою позу. Він так радий мене бачити може то з ним для початку поспілкуватися і більше дізнатися про нього.
— Бонт. Ти завжди один у кімнаті?
— Ні. До мене іноді приходять деякі архянголи та серафими. Зі мною займаються, допомагають розкрити сили, просять медитувати.
— Медитувати?
— Так... Так вони проникають у мій потік свідомості.
— Для чого їм це?
— Не знаю.
— І ти так просто їм дозволяєш?
— Мені нема чого приховувати. 
— А хто ти?
— Янгол. Чи ти не про це питаєш?
— Навіть не знаю... Є в тебе щось особливе.
— Якщо так, то в кожному з нас є щось особливе.
— Ну... У тебе ж має бути минуле?
— Ти, напевно, звикла, що на землі обов'язково має бути дитинство, батьки, якась історія. На небесах все куди простіше чи складніше. Як подивитись. Я довго спав. У мене немає минулого, зате тепер є сьогодення.
— Чому Шепфа тримає тебе під замком?
— Він казав, що мені небезпечно виходити. Я слабкий і хтось може цим скористатися.
— Наприклад, Мальбонт?
Посмішка сповзла з обличчя Бонта.
— Гадаю, саме він.
— Навіщо ти потрібний Мальбонте?
— Не знаю. Але, мабуть, навіщось потрібен.
— Зрозуміло, до речі, на рахунок закляття вежі, то я дізналася небагато. У бібліотеці я натрапила на книгу, де говорилося, що за всі старі заклинання відповідальний Великий Заклинач. Великим Заклиначем був Фідеро. Але про нього нічого не відомо. Боюся, це глухий кут.
— Бонт замислився, потім замріяно посміхнувся.
— Перший час, як прийшов до тями, я не міг заснути: мене мучили кошмари.
— Бачення?
— Схоже на те... Я навіть не можу сказати, що мені снилося, але ці сни мене лякали. Через це я перестав спати. І тоді один архянгол почав розповідати мені казки та легенди. Вони допомагали позбутися кошмарів. Одна з казок була про Великого Заклинача, який утомився від нескінченного життя. Він хотів розвіяти свідомість, стати всім і нічим одночасно. Великий Заклинач перетворив себе на вітер. Говорять, можна почути його голос, але тільки як?
Бонт тихо засміявся.
— Гарні казки.
— Це може бути правдою, як гадаєш?
— Не знаю. Але було б чудово.
Якийсь шум привернув увагу Бонта.
— Що там відбувається?
— Секунду.
Бонт підвівся і зник з поля зору. За хвилину повернувся.
— Це охоронці... Несуть їжу ув'язненим.
— Ох! Ти знаєш хто там?
— Ні. А ти?
— Моя мама та адмірон Вінчесто.
— Твоя мати? Ти ж непризнана.
— Моя мати померла, коли я була ще малою. Нині вона серафим.
— Як дивно... Не знав, що непризнані можуть досягти такої могутності.
У мене є багато питань до матері... хотіла б я з нею поговорити.
— Допоможи мені зустрітися з нею. Послуга за послугу.
— Тобі необов'язково допомагати мені, щоб я допоміг тобі. Твоє прохання можна здійснити.
— Як ти проведеш мене через охорону?
— Ніяк. Я зроблю так, щоб дзеркало стало порталом прямо до твоєї матері. Я знаю, де вона знаходиться. Прислухався.
Він винувато посміхнувся, ніби то був злочин. Бонт склав руки і заплющив очі, і віддзеркалення в дзеркалі почало темніти, а потім закрутилося, нагадуючи вир. Я боязко простягла руку, і вона пройшла крізь дзеркало. Ну, вперед... 
Насамперед я відчула вогкість і холод, що пробирає до кісток. Очі швидко звикли до темряви, і я помітила два силуети, що небезпечно відсахнулися від мене. Один із силуетів зробив крок уперед.
— Аліна?
— Мама!
Я мало не збила її з ніг своїми обіймами.
— Я так сумувала!
— Що ти... Що ти тут робиш?
Вона схопила мене за лікоть і струсила.
— Ти хоч уявляєш, які будуть проблеми, якщо охорона дізнається, що ти тут?
З темряви вийшов другий силует.
— Вона хоробра дівчинка, Ребека. Хіба ти не така сама?
— Для чого ти прийшла?
— Це ти така рада мене бачити?
— Ти завжди маєш думати головою, а не піддаватися почуттям. І зараз ти чиниш безглуздо, підриваючи свій авторитет.
— Я боялася, що тебе більше не побачу. Мені треба було обійняти тебе, на випадок, якщо... Якщо...
— Якщо мене стратять. Таке буває. Одного разу я вже померла, тож я не боюся смерті. Але не турбуйся, їм так просто від мене не позбутися.
— У мене до тебе стільки запитань!
— Яких? Ти думаєш, що я встигну відповісти тобі на все?
— Я знаю, що ти відкинула Феніціо, коли він пожертвував усім заради тебе. І знаю, що ти знайшла щось у старій книзі і вирвала сторінку, щоб про це ніхто більше не дізнався. Я знаю багато чого і докопаюся до істини з твоєю допомогою чи без неї.
— Ах!
— То що ж ти знайшла у тій книзі, мамо?
— Про що вона говорить, Ребеко? Яка книга?
Мама зблідла і вперше подивилася на мене як на гідного супротивника, як на особистість.
— Про книгу пізніше. Не можу зараз... Про це ти хотіла дізнатися, про чортову книгу?
— Не лише.
— Ну так питай швидше і йди, поки тебе не помітили! Що ти хочеш дізнатися?
— Ти знаєш, хто мене вбив?
— Звідки я знаю?
— У тебе ж такі зв'язки... Хіба ти не намагалася дізнатись, хто вбив твою дочку?
— Нам не можна втручатися в людські відносини, які не стосуються рівноваги.
— Мене вбив хтось із безсмертних. Змінив вигляд на померлого сусіда і вбив.
— Ти впевнена?— запитав мене Адмірон Вінчесто.
— О так.
— Я не знала... Боже, це означає... Боже!
— Що означає?
— Нічого... Поки що це лише здогад.
— Говори.
— Ти не можеш мені вказувати. Я скажу, коли і якщо настане час.
— Зрозуміло. А що ти знаєш про Мальбонта?
— Не більше, ніж решта. Але, якщо поміркувати небагато, Мальбонт не може бути серед нас, він не може мати фізичної оболонки. Інакше його силу ніхто не зміг би утримати, навіть Шепфа.
— Хлопець у вежі, Бонт... Він може бути з цим якось пов'язаний?
— Ох, Бонт. Він найчистіший янгол. У нього є приховані здібності, але в поганих руках можуть піти на шкоду. Я думаю, що Бонт потрібен Мальбонте, щоб використовувати його як зброю.
— А як тобі вдалося так високо піднятися?
Мама хотіла відповісти, але в коридорі почулися голоси.
— Тобі треба йти. Живо!— закричав Адмірон Вінчесто.
— Але...
— Нема часу. Вони не повинні тебе побачити!
Мама розгорнула мене до порталу.
— Будь я проклята, якщо вони посміють мене вбити. Не хвилюйся.
І вона штовхнула мене в спину. Як тільки я вийшла із дзеркала, в ньому з'явилося відображення Бонта.
— Як все пройшло?
— Було мало часу.
Я підійшла до шафи і трохи нервово почала витягувати звідти одяг.
— Кудись збираєшся?
— Мені треба прогулятися... Тут душно.
— Зустріч відбулася не дуже?
— Не хочу про це говорити.
Я хотіла переодягнутися, але Бонт продовжував з усмішкою спостерігати за мною, ніби дитина, яка не усвідомлює, що потрібно відвернутися.
— Ти не міг би...?
Я покрутила пальцем у повітрі.
— Ах, так, звичайно. Вибач.
Бонт повернувся до мене спиною, щоб я змогла переодягнутися. Я одягла зручне біле плаття нижче коліна.
— А куди ти збираєшся?
— Мені треба провітритися. Розмова з мамою вийшла такою дивною... Ніби ми бачилися лише кілька годин тому, ніби наша зустріч була чимось повсякденним, неважливим... Наче вона ніколи не вмирала. Вона стала такою... Ох, забудь. Поговоримо пізніше, гаразд?
— О, звісно.
— Алін...
— Так?
— Все буде гаразд.
— Дякую і я в це вірю.
Зображення Бонта в дзеркалі замерехтіло і зникло.