Суд мами

У школі був переполох. У коридорах гасали вчителі, учні збиралися купками і, перебиваючи один одного, сперечалися про те, що сталося. Хтось співчував, а хтось жорстоко насміхався. Коли я пройшла повз черговий натовп учнів, мене гукнули. Я обернулася і побачила зловтішне обличчя Ості.
— Нарешті твоя мати отримає по заслугах.
— Не будь такою дріб'язковою, Ості. Не принижуйся.
— Заткнися! З нас двох у приниженнях загрузла хіба що тільки ти.
Ості хотіла сказати ще щось, але замовкла, побачивши когось за моєю спиною.
— Що ти хочеш, Ості? — запитав її Даниїл.
— Та у вас тут цілий клуб збирається. Клуб дітей принижених та ображених.
Даня зробив різкий крок уперед, взяв її за передпліччя, але не сильно, так, щоб вона не вирвалася і сказав...
— Ти багато балакаєш. Не змушуй мене опуститись до того, щоб показати, чого ти вартуєш.
— Вирішив ткнути в мене своєю силою?
Ості виглядала трохи наляканою.
— Такі, як ти, розуміють лише силу.
Вона завмерла так кілька секунд, потім вирвала руку.
— Навіщо ти її захищаєш? Я б ще зрозуміла, якби хтось інший... але ти? Ці люди, нікчемні, прийшли зі своєї вошивої землі і тепер вирішують долі безсмертних. Хіба це справедливо?
— Ості...
На її очі навернулися сльози, але вона швидко змахнула їх і підняла вгору руки.
— Добре, Даниїл. Як знаєш.
Вона розвернулася, щоби піти.
— Ості, почекай. 
— Чого тобі, непризнана?
— Вибач за мою маму.
Вона дивно поглянула на мене і розреготалася.
— Що? Ти вибачаєшся за неї? Це якийсь прийом?
— Ні. Мати померла, коли я була досить малою, тому я її добре не знаю. І я перепрошую, якщо її рішення погано позначилися на твоєму житті. Але я не маю до них жодного стосунку.
Ості мовчала. Вона подивилася на Даню, ніби шукала від нього підказки, як на це реагувати.
— Добре. Я зрозуміла тебе.
Вона розвернулася, гордо задерши голову, і ніби закінчила цим нашу розмову.
— Дякую, що заступився.
— Все добре.
Феніціо та Макар вийшли на подвір'я, щось неспокійно обговорюючи.
— ...поясніть — сказав Макар.
— Це вирішиться без нас. Даниїл!
Янгол Феніціо покликав сина, ледь глянувши на мене.
— Зараз.
Даня повернувся до мене, стиснув мій лікоть і з сумною усмішкою глянув у вічі.
— Я впевнений, що все виясниться.
— Сподіваюся.
Він продовжував триматися за мене, наче не хотів відпускати.
— Ще побачимось.
— Обов'язково.
Я повернулася до себе до кімнати. Тільки-но я увійшла, Адель підскочила з ліжка і підбігла до мене.
— Сьогодні буде суд над твоєю мамою та адміроном Вінчесто!
— Я чула...
— Раніше моя мати була стенографісткою на судах. Я знаю, де вони їх проводять.
— Ти пропонуєш..?
— Хіба ти не хочеш подивитись?
— Хочу, але ж туди не можна...
— До біса правила. Їх порушують навіть адмірон та серафим.
Адель винно посміхнулася.
— Вибач, не подумала.
— Ні, ти маєш рацію. Я хочу подивитись. Це моя мама.
— Чудово. Тоді збирайся.
— Прямо зараз?
— Туди довго летіти.
Я відчинила шафу. Та одяглася в зручний одяг. А саме:  чорну майку та спортивні штани кольору хакі. Зібрала волосся в пучок, щоб не заважало при польоті. 
Ми втекли зі школи непоміченими. Розбіглися і стрибнули з літаючого острова прямо вниз у невідомість. Тепер мені було не страшно. Це здавалося звичним, як почистити зуби чи припаркуватися. Помах крилами і ми знову набрали висоту, ховаючись серед скель.
— Твоя мама, виявляється, справжня серцеїдка. Адмірон Вінчесто завжди був одинаком. Я навіть думала, що він гей.
— Ти знала?
— Звісно. Ти забуваєш, хто мій батько.
Адель лавірувала між перешкодами, ледве змахуючи крилами і змінюючи їхній напрямок. Але тут її безтурботне обличчя раптом спотворила гримаса страху. Вона вказала на щось поверх моєї голови і крикнула.
— Обережно! Праворуч!
Я підвела голову і побачила, як на мене летить величезний камінь, то вдаряючись об скелі, то опиняючись у вільному падінні. Я рвонулася вліво, і камінь проскочив повз мене. Він ще кілька разів ударився об скелі, розлетівся на кілька частин і зник серед хмар і верхівок дерев. Через якийсь час почувся глухий удар.
— Ти як?
— Начебто... ціла.
— Будь обережною.
Летіли ми довго і доводилося ще не раз ухилятися від каменів або з нізвідки виниклих літаючих острівців. Але нарешті наш шлях добіг кінця.
— Почекай.
Адель зупинилася, продовжуючи лише зрідка змахувати крилами, і уважно почала стежити за тим, що відбувалося на потрібному острові. Янголи та демони підходили до трибун і займали місця.Схоже, суд ще не розпочався.
— Нам потрібно вибрати таке місце, щоб вони нас не помітили, але ми їх бачили. — склала Адель.
— Як щодо того дерева?
— Піде.
Ми примостилися на товсту гілку та звісили ноги вниз.
— Зараз буде жара.— сказала жартома Адель.— Вибач. Жодних жартів.
Серце шалено билося об ребра. Від нервів я не могла всидіти на місці і постійно смикалася. Адель поклала долоню на мою руку.
— Все буде гаразд. Не хвилюйся ти так.
Усі янголи та демони встали.
— Дивись, це архянгол Гавриїл.
І за мить він посеред арени суда заговорив.
— Шепфа доручив мені вести цей суд як головному серед архянголів та панів небес. Приведіть звинувачених. 
Один з янголів пішов і незабаром повернувся з адміроном Вінчесто та моєю мамою. Їх не тримали в кайданах, не тягли силоміць. Вони йшли самі, спокійно і прямо, ніби зараз вирішувалася доля когось іншого, а не їхня власна.
— Адмірона Вінчесто, серафим Ребека, ви звинувачуєтеся в порушенні одного з головних законів небес та пекла — закону Недоторкання. Ви зізнаєтеся у скоєному?
— Ні. — відповіла моя мама 
— Ні.— відповів адмірон Вінчесто.
— Серафим Кроулі, розкажіть про те, що ви бачили.
Серафим Кроулі підвівся з місця і деякий час дивився на маму — жорстко, засуджуючи. І все ж таки в його погляді був і жаль.
— Серафим Ребекка та адмірон Вінчесто прийняли образ учнів школи і зникли за "Сліпою Пеленою". Ми з янголом Феніціо виявили їх у напівголому вигляді.
— Що вони робили?
— Цілувалися. Справа йшла до злиття.
— Серафим Ребекка, адміроне Вінчесто, ви знаєте про те, що не тільки секс, а й поцілунок вважається порушенням закону?
— Так. — відповіла моя мама.
— Так. — відповів адмірон Вінчесто.
— Це недозволено, особливо для підданих вашого рівня. Що робитимуть інші янголи та демони, якщо навіть верхівка порушує правила? Ситуація ускладнюється тим, що ваш злочин розголосився.
Піднявся один із демонів.
— Раднику Рондент, вам є що сказати?
— Як представник Сатани мені було доручено передати його прохання.
— Яке прохання?
— Оскільки андмірон Вінчесто є правою рукою Сатани, він просить пощадити його поданого та серафима Ребекку та ув'язнити їх у в'язниці пекла.
— Ми вас почули.
Архянгол Гавриїл повернувся до решти янголів і демонів за трибунами.
— Пропоную піти для обговорення.
Хм-м... Янголів більше, ніж демонів. Майже всі присутні пішли для ухвалення рішення.
— Як думаєш, чому вони не визнали свою провину, коли все і так очевидно? — запитала пошепки Адель.
— Я вірю, що вони не винні.
— Але ж ти сама бачила...
На цей раз я вирішила промовчати. Та спостерігати за моєю мамою та Вінчесто. Кілька разів Вінчесто глянув на маму, але вона вдавала, що не помічає цього. Її погляд був спрямований кудись уперед і здавався скляним.
— Дивись, архянгол Гавриїл повертається з рештою.
Вони повернулися за трибуни.
— Було ухвалено рішення. Серафим Ребекка є значною фігурою на небесах. Її знання, мудрість і сили неодноразово допомагали у справах Шепфа. Також вона входить до старійшин, яким Шепфа довіряє таємниці піднебесної. Небеса не можуть втратити такого вірного підданого. Тому  вирішено серафима Ребекку  ув'язнити у пекло на сотню років як покарання за скоєну провину.
— О Боже... — не витримала я.
— Її не вб'ють, Алін! Сто років пройдуть і не помітиш! 
— Що стосується адмірона Вінчесто... Тут обставини дещо відрізняються. Його важливість оцінюється нижче. А також з огляду на останні події...
Радник Рондент підхопився, відчуваючи недобре.
— Про які події ви кажете?
— З в'язниці пекла втекло кілька ув'язнених. Звідки нам знати, чи не допоможуть втекти і головному підданому Сатани?
— На що ви натякаєте?
— Ми вирішили, що ув'язнення адмірона Вінчесто недоцільне. І його засуджено на страту.
— Та як ви смієте? Ви повинні або страчувати обох або пощадити! Така суть рівноваги, рівноправності пекла і небес!   
—  Вам вже пояснили причину такого рішення. Адмірон Вінчесто не така важлива постать. Сатана не Шепфа, він може знайти іншого секретаря.
— Секретаря? — розлючено запитав адмірон Вінчесто.
— Це обурливо! Якщо ви стратите адмірона Сатани, пекло особисто стратить серафима Ребекку! Як ви смієте ще просити її тримати у в'язниці пекла?  — закричав радник Родент.
— Інших в'язниць у нас немає. Тільки в пеклі.
— Цьому не бути!
— Що ж. Тоді серафима Ребекку ми направимо до вежі школи янголів та демонів, де вона пробуде до остаточного рішення. До страти адмірон Вінчесто буде затримано там же.
Інші демони також схопилися, обурені рішенням небес.
— Іроди...
Від злості Адель  стиснула гілку дерева, на якій ми сиділи, і вона зламалася під силою її пальців. Ми впали вниз.
— Ах!
— Чорт!
Ми незграбно піднялися з землі.
— Нічого не зламала?
Але Адель наче мене не чула.
— Як вони могли?
Адель накинулася на мене, ніби це я ухвалила таке рішення.
— Як вони можуть ставити янголів вище за нас?! Ми рівні! Рівні!
— Це несправедливо щодо демонів.
— Саме! Вони принижують нас!
— Демони рівні янголам, це нечесно...
— Що ви тут робите? Стороннім не можна перебувати на цьому острові!
Радник Родент повертався з суду і застав нас з Адель  зненацька.
— Я – дочка серафима Ребеки. І маю право тут перебувати!
Я намагалася надати своєму голосу твердості. Вираз обличчя  радника змінилося. Він уважно оглянув мене і відсахнувся, дізнавшись.
— Так... так, я чув про тебе.
— І що?
— Нічого поганого.
Радник сердито видихнув і склав руки за спиною. Він почав ходити то на пару кроків ліворуч, то на пару кроків праворуч, розмірковуючи вголос.
— Твоя мати пройшлася по багатьох головах, щоб отримати ту владу, що вона має зараз. У результаті це зберегло їй свою голову.
Він глянув на мене.
— Але чи тобі це допоможе, Аліна Кароль? Так тебе звати?
— Що ви хочете від нас?
— О-о, нічого. Можете йти. Не смію затримувати доньку серафима.
Адель простягла мені руку.
— Ходімо.
І ми мовчки покинули цей острів. На нас чекає далека дорога назад. А ще це рішення суду не відомо як буде далі. Бо це рішення розлютило демонів. Мою матір пощадили, але що, як під тиском пекла все-таки вирішать її стратити? І щоб там не було мені б не хотілося знову втратити маму, яку лише нещодавно віднайшла.