Вперше побачила маму

Я йшла коридором, нервова і схвильована, згадуючи урок і зустріч з Данею, коли дзеркало Бонта яке я чомусь взяла з собою, почало світитися.
—  У чому річ?
А за мить появилося зображення Бонта.
— Ти тут?
— Я сама з тобою зв'яжусь. Не смій так з'являтись! У мене можуть бути через це проблеми. — останнє речення сказала пошепки.
— Аліна,  з ким ти говориш? — запитав мене Феніціо, який вискочив з-за рогу.
Його погляд був прикутий до дзеркала у мене в руках. Я ніколи не відчуваю енергію Феніціо... що за амулет у нього, що її приховує? Він би мені став у нагоді.
— Із дзеркалом. Як у казці. Запитую в нього, хто найчарівніша на світі?
— Смієшся з мене?
— І знаєте, що воно мені відповіло?
— Віддай його мені.
Він потягнувся до дзеркальця, але я його відсмикнула і розсміялася тому, як Феніціо похитнувся, не зустрівши опору.
— Воно сказало, що чарівнішого за обличчя янгола Феніціо не знайдеш ні на землі, ні на небі, ні в пеклі.
— Гарний настрій?
— Чудовий.
Хоч насправді жахливий, але я про це нікому не признаюся.
Феніціо вирвав у мене дзеркало з рук і почав розглядати.
— Я вже бачив це дзеркало. Воно хлопчика з вежі.
— Ні, це не так! Воно моє...
— Цей хлопець дуже самотній. Ніхто не повинен дізнатися про те, що ви спілкуєтеся, інакше у тебе та у нього будуть проблеми.
Феніціо віддав мені дзеркало і присвистуючи, рушив коридором. Що це з ним? У нього навіть голос... подобрівшив. Не зупиняючись я швидким темпом дійшла до своєї кімнати та впала на ліжко, де розкинула руки і думала про свій тотальний провал на тренуванні. Щось тут '  неправильно ... мені не подобається те, що я відчула. Ця порожнеча всередині мене... у мені немає тієї сили, що потрібно. Але чому її немає, чому? Дзеркало знову блиснуло і промінь врізався в інше, більше, яке тепер стояло біля мого ліжка. У його відображенні виник Бонт.
— Привіт, Алін.
— Привіт. Ти мене підставив. Більше так не роби.
— Добре, вибач. Я не знав. Що з тобою?
Я трохи піднялася з ліжка і сперлася на лікті.
— А що зі мною?
— Виглядаєш засмученою.
Я трохи зволікала, але за мить продовжила розмову.
— Сьогодні було тренування  прихованих здібностей . Я зрозуміла, що не відчуваю сили в собі. Зовсім нічого не відчуваю.
— Так не буває. Усі мають здібності. Головне – їх розкрити. Рано чи пізно ти це зробиш. 
— Навіщо ти знову прийшов? Я не витягуватиму тебе. Мене й так мало не вигнали. Я не можу більше ризикувати. Знайди когось іншого.
— Мені наснився сон, що ти виводиш мене з вежі. Сни ніколи не...
— Не сняться просто так. Я знаю! Семі казав, що цей дар рідкісний. Чому тоді всім довкола сняться пророчі сни?
Я була роздратована і засмучена і тепер чомусь зривалася на Бонта.
— Вибач.
— Все добре. Хто такий Семі?
Я відвернулася, заплющила очі, щоб стримати сльози.
— Ніхто. Він помер.
Бонт помовчав, а потім сказав.
— Хочеш, я покажу тобі в дзеркалі когось, хто тобі дорогий?
— Навіщо це тобі?
— Вважатимемо, це мій внесок у нашу дружбу.
— Тоді напевно погоджуся.
— Ура.
Бонт справді виглядав щасливим.
— Кого тобі показати?
Краще не просити про батька. Буде надто боляче... потім знову буду про нього постійно думати. 
— Покажи мені мою маму.
— Зроблено.
Образ Бонта зник і на його місці з'явився інший силует. Я підскочила до дзеркала, схопилася за його раму, відчуваючи, як мимоволі руки стискають її до скрегота. Що це за місце? Потроху мені вдалося побачити, де знаходиться мама. Мама стояла в темряві, але вона зробила крок і свічка в її руках здригнулася. Обличчя мами освітилося. Вона не змінилася від того часу, як померла. Усе ж така, як я її запам'ятала. Лише добавилися неймовірні красиві золоті крила. Моя мама струнка блондинка, волосся підстрижене під каре, нюдовий макіяж, який підкреслює її красиві сині очі. Одягнута в строге біле плаття із золотою вишивкою.
Мама була явно чимось схвильована. Вона постійно оглядалася, кожен її крок був майже боязкий: схоже, вона була там, де не повинна бути. А саме в якісь старовинній бібліотеці, де величезні стелажі із книгами підтримають статуї спортивних напівоголених чоловіків неначе якби їх там не було ті стелажі вже давно упали від своєї ваги. А по центрі стояла старовинна величезна книга на дерев'яному постаменті.
Мама підійшла до величезної товстої книги з викривленими від старості сторінками і обережно розкрила її. У ній акуратно вивіреними рядами записано імена. Вона почала поспішно там щось шукати.  Перегортала більше половини книги і тільки тоді зупинилася. Ще півхвилини мама стояла струнко, уважно вивчаючи сторінку, а потім раптом здригнулася.
— О Шепфа, помилуй... 
Мама впала на коліна і замотала головою. 
— Ні, ні, ні. Цього не може бути.
Потім різко завмерла. Поклала руку на сторінку, не встаючи з колін і не підводячи голови, а потім повільно стиснула кулак, разом з тим стискаючи й тендітний папір. Один рух і сторінку було вирвано. Мама почала рвати її з розлюченістю, з якимось шаленим фанатизмом. Поки від сторінки не залишилися одні шматочки. Тоді вона торкнулася кінчиками розчепірених пальців підлоги і рештки паперу спалахнули, мов куточок із багаття. Усмішка зникла з її обличчя. Вона раптом обернулася, ніби відчула чиюсь присутність і подивилася прямо в мій бік. 
Бачення зникло. У дзеркалі знову стояв Бонт.
— Вона побачила мене!
— Цього не може бути. Вона могла лише відчути, що за нею хтось спостерігає. Тебе і твоєї енергії там не було. Але чому ти так турбуєшся про це?
Що вона побачила у тій книзі?
— Аліна?
—  Що? Ах... не думай про це. Дякую, що показав. Ну, добре. Як ти хочеш, щоб я тебе витягла звідти? Я ще не погодилася. Просто питаю.
— Вежа зачарована. Я не можу вийти з неї. Я плутаюсь у сходах, як тільки на них опиняюся. Вони стають нескінченними або починають петляти, або ще чогось... Схоже чаклунство накладено на лабіринт Адама та Єви.
— Я думала, він проклятий.
— Дивлячись, як на це подивитися.
— І як зруйнувати це... чаклунство?
Боже, як все це дивно.
— Я не знаю. Але відповідь має бути у бібліотеці пекла.
Гаразд... Бонт багато що знає і, схоже, багато чого вміє. Його допомога може стати в нагоді. Та й сам він здається хорошим.
— Гаразд. Я допоможу тобі, якщо ти допоможеш мені.
— З радістю. Але як?
— Допоможи мені знайти мого вбивцю.
Бах!!! У кімнату через вікно влетів Фир. Він упав на ліжко, а з нього повалився на підлогу, підскочив і, зачіпаючи своїм хвостом усе навколо, почав крутитися. Бонт зник.
— Фир, ти можеш вгамуватися?!
— Фир!
Він був весь у крові та саднах. З його пащі стікала слина вперемішку із кров'ю. Фир слухняно ліг на підлогу, витер морду об килим, залишаючи на ньому криваві сліди і стомлено глянув на мене.
— Задоволений?
Я намочила ганчірку і плюхнулася поруч із ним.
— Буде трохи боляче.
Коли я почала обробляти йому рани, він тільки одного разу смикнувся і загарчав, але під моїм суворим поглядом миттєво заспокоївся.
— Навіщо ти лізеш у ці бійки?
— Фир!
Спочатку я невдоволено похитала головою, приймаючи його відповідь, як само собою зрозуміле. Але потім завмерла, здивована. Його інтонація... така людська. Ніби він справді зрозумів, що я в нього спитала.
— Фир, скажи, ти... людина?
Фир довго дивився мені у вічі, а потім пирхнув і підштовхнув головою мою руку, щоб я продовжувала витирати його рани.
— Не хочеш відповідати, отже.
Я трохи сильніше натиснула на подряпину, але Фир чомусь стерпів, лише сильніше стиснув зуби. Закінчивши, я оглянула його. У грудях розлилися тепло та ніжність до цього звіра. Я підійшла до Фира впритул. Він трохи смикнувся, уважно стежачи за моїми рухами. Я цмокнула Фира в його великий і мокрий ніс. Коли я відсторонилася від дракона, його очі були заплющені. Потім він повільно відкрив їх, глянув на мене. І різко рвонув у бік вікна. Вже за секунду його постать розтинала нічне небо. Кумедний дракон.
Ніч була в розпалі, спати не хотілося. Може, відвідати Аді? Ми так з ним нормально і не говорили відтоді, як... відтоді... Пройшло не так багато часу. Думати про Семі все ще було як шкрябати по свіжій рані. Я вийшла прямо в нічнушці, трохи сповільнилася біля дверей Аді, але він миттєво відчув мою енергію і кинув: "Входь!". Аді сидів на краю ліжка, одягнений, тремтів, наче хворий у лихоманці. Його голова була опущена, а руки безладно бігали по обличчю, ніби він намагався щось знайти на ньому.
— Аді, що з тобою?
— Я не можу спати. Заплющую очі і бачу його обличчя.
Аді, любий, подивися на мене. Я сіла перед ним на коліна, силоміць прибрала його руки, щоб він глянув на мене.
— Семі не хотів би, щоб ти так мучився.
— Я почуваюся винним.
— Чому? 
Я говорила майже пошепки.
— За те, що я не врятував  Семі! За те, що був грубий останнім часом. Та за все...
Аді притулився до мене і раптом розплакався. Я обняла його, поклавши свою голову на нього, а сама відчувала, як по моїх щоках теж течуть сльози.
— Послухай мене… послухай!
Я натиснула йому на віскі, заплющила очі і почала згадувати. І мої спогади Аді бачив як свої. Як ми з Семі познайомилися на даху, як збиралися разом, як летіли в бібліотеку пекла, змагання по Крилоборству та інші приємні спогади із участю Семі.
— У першу нашу зустріч він був не дуже дружелюбний до мене. Але, дізнавшись його ближче, я зрозуміла, який він був добрий. А знаєш, що я ще зрозуміла?
— Що?
— У світі безсмертних навіть янголи загрузли у брехні, заздрості, ненависті. Нехай Семі буде для нас нагадуванням, якими ми маємо бути. І неважливо, на якому ми боці. Згоден?
Аді витер сльози та кивнув.
— Семі — наш маяк у темряві.
— Семі — наш маяк.
Ми обнялися та попрощалися і я пішла до своєї кімнати. Щось весь час крутилася у ліжку і ніяк не могла заснути. Все думала про все і про всіх.
Пробудження було досить важким. Я швидко зібралася, попрощалася із Адель та побігла на заняття по прихованих здібностей. Але як я б не старалася усе було без змін. Сьогодні заняття вів Макар. Він не витримав, що у мене не вдається відбити знову атаку Моніки, підійшов та заговорив до мене.
— Якщо твої здібності не розкриваються під час бою, то вони приховані зовсім в іншому.
— І як їх розкрити?
— Є кілька способів. Але будь готова до того, що їх розкриє лише час та випадковість.
У двір зайшов Кроулі. Він прогулювався і поволі оглядав учнів.
— Кароль молодша. Той розгляд був досить... формальним. Я хотів би поговорити з тобою. З тобою та Люцифером.
Він обернувся до Макара.
— Чи не могли б ви покликати його?
Макар трохи хитнув головою і розвернувся, щоб піти за сином Сатани. Але дорогою махнув учням рукою.
— Донні, тільки спробуй ще комусь відірвати крила. Ти мене зрозумів?
— Та зрозумів-зрозумів.
— Прогуляємось? — запитав мене Кроулі.
— Добре.
Ми вийшли на заднє подвір'я, де нікого не було.
— Знаєш, мені здається, усвідомлення того, що твоя мати серафим розв'язала тобі руки.
— Все не...
Він підняв руку, змушуючи мене замовкнути.
— Ти робиш це ненавмисно. Неусвідомлено, розумієш? Але поспішаю запевнити, Ребекка не допомагатиме тобі. Не тільки тому, що це поза правилами, а й тому, що це не в її характері. Буду зухвалим, але припустимо, що я знаю її краще, ніж ти, незважаючи на те, що ви родичі.
Він усміхнувся і глянув на мене спідлоба. До чого вся ця розмова?
— Ви мене звали? — запитав Люцифер.
— О, ти якраз вчасно. Хотів провести з вами виховну бесіду.
Тільки-но почувши це, Люцифер розвернувся на п'ятах і хотів піти, але Кроулі його зупинив.
— Не так швидко.
Він узяв нас під руки і повів стежкою.
— На перший погляд на землі панує хаос. Але ми знаємо, що це не так. Рів-но-ва-га. Вам пощастило, що ви не застали той час, коли її не було. Правила можуть здатися дурними або необов'язковими. Але якщо ви думаєте, що небеса дозволять якимось двом сосункам зруйнувати світ, який так тяжко будували... О, як ви помиляєтеся. Люциферу ми вирвемо крила і відправимо на землю, а на тебе, Алін, чекає небуття.
Він говорив це спокійно, майже радісно, ​​але від цього його слова здавались ще більш загрозливими.
— Ми не порушуватимемо правил. Принаймні я.
— Радий це чути.
— Серафим Кроулі! Серафим Кроулі!
До нас, трохи захекавшись, підбіг Феніціо.
— У чому річ?
— На кілька слів.
Ми підійшли майже до урвища літаючого острова, на якому стояла школа, і почали повертатися назад. Янгол Феніціо та Кроулі йшли трохи попереду, до нас долітали окремі фрази.
— ... хіба так важливо зараз? — запитав Кроулі.
— Для мене важливо!
Ми з Люцифером мовчали. Він навіть не дивився на мене.
— Що між нами?
— Не став мені таких складних питань.
Він так і не глянув на мене.
— Складних? Хах. Кумедно.
— Коли приймеш бік, тоді й поговоримо. Мій світ не обертається довкола тебе. Є інші дівчата. Сподіваюся, ти тепер не будеш, як багато інших, переслідувати мене?
— Який ти... Я не збираюся бігати за тобою.
— Добре.
— І що буде, коли я прийму бік?
— Якщо станеш демоном, то у тебе буде шанс, що я подивлюся на тебе ще раз.
Зарозумілий виродок!
— Не турбуйся. Є багато інших гарненьких демонів чий погляд я шукатиму на собі і, мабуть, знайду.
Люцифер стиснув щелепу. Окреслилися вилиці, роблячи його обличчя грубішим.
— І взагалі... я думала, тобі начхати на правила.
— Так і є.
— І чому ж ти просиш мене прийняти бік?
— Аліна, давай залишимо цю розмову. Вона мені набридла.
— Гей, куди це вона?
Янгол Феніціо вказав у бік альтанки. Дівчина зайшла в альтанку і раптом зникла.
— Це… дивно. — сказав Кроулі.
Вони пришвидшили крок. Ми з Люцифером переглянулись і побігли за ними. У альтанки серафим і Феніціо зволікали. Кроулі торкнувся простору між колонами, і від його дотику по всій альтанці пройшли брижі, наче на неї навісили невидиму завісу.
— Так не піде!
Він зайшов усередину і зник. Недовго думаючи, янгол пірнув за ним, а ми з Люцієм слідом. 
Перше, що я побачила напівгола учениця, яку помітив Феніціо, яка цілується з іншим учнем. Їхній поцілунок був наповнений твариною, не стримуваною пристрастю, наче вони не бачилися сотню років. А найгірше те, що учениця була янголом, а учень — демоном.
— Що тут відбувається? — запитав Кроулі.
— Яке нахабство! — закричав Феніціо.
Дівчина швидко одяглася і стояла струнко, заплющивши очі. Серафим схопив двох винних за руки і силоміць витяг назовні. Повів їх у двір, туди, де проходили заняття.
— Попрошу уваги! Схоже, учні перестали бачити кордони і втратили будь-яку повагу до законів небес та пекла! Це обурливо!
Його голос зривався від злості, що переповнювала його. Усі учні залишили вправи і дивилися на наш бік.
— Ні, ні, Кроулі, не треба... — заговорила учениця.
— Кроулі?!
Він раптом обернувся до неї та іншого учня і глянув на них розгублено, з сумнівом.
— Ваша енергія… надто сильна. 
Він змахнув рукою і цей жест ніби зняв їх зовнішній вигляд, відкриваючи нам інший вигляд і перед нами стояли не учень демон і учениця янгол, а Адмірон Вінчесто та  моя мама. 
Я похитнулася, але Люцій мене притримав.
— Це ж... — недоговорив Люцифер.
— Ах!!! — вигукнула я.
— Ребека?! — здивовано перепитав Кроулі.
Що буде далі? Якщо навіть моя мама серефим порушила головний закон неба.