Тренування прихованих здібностей

У що я знову вляпилася? За мить Бонт продовжив свою розмову.
— Мені потрібна твоя допомога, ким би ти не була. Я не знав іншого життя. Тільки ці стіни, ця стара цегла та сходи, яким немає кінця! Я народився у вежі, де весь цей час мене тримають тут під замком. Я не хочу нікому зла. Аби політати трохи, подихати свіжим повітрям десь у горах... Я багато чого прошу?
— Напевно, є причини для твого ув'язнення.
— Шепфа турбується за мене. Але сотні тисяч років існування не варті й дня справжнього життя.
Бонт замовк і почав розглядати мене. Він робив це, не приховуючи, але без вульгарності, скоріше з дитячою цікавістю.
— У тобі більше янгольського. Це добре.
— Ти не довіряєш демонам?
— Шепфа каже мені триматися від них подалі.
Я оглянула його так само, як і він. Бонт виглядає таким дорослим... але веде себе зовсім як дитина.
— Я хочу робити правильно. Хочу бути хорошою  людиною.
— Як гадаєш, Шепфа хороша людина?
Його питання мене налякало. Я відкрила і закрила рота, обмірковуючи, що відповісти. Але Бонт усміхнувся: його розсмішив мій страх.
—  Не відповідай. Я сам відповім на нього. Колись...
Ні... він не дитина. Він — чиста книга.
— Як тебе звуть?
— Аліна.
Позаду Бонта відчинилися двері. Він обернувся, відразу припав до дзеркала і схвильовано прошепотів.
— Мені час.
Його зображення  розвіялося. Щоб там не було треба бігти на заняття з Мартою, яке відбудеться на задньому подвір'ї школи. Я прийшла якраз вчасно, бо Марта почала урок.
— Добрий  день! Сьогодні ми тренуватимемо ваші приховані здібності. Для багатьох непризнаних це вперше.
Марта  пройшлася вздовж першого ряду, посміхаючись кожному непризнаному.
— Порада на майбутнє: не розповідайте про свої здібності. Тоді у вас завжди буде перевага перед супротивником. Під час навчання вам доведеться розкрити карти. Але це виняток. Ну що ж, почнемо? Моніка, Донні, підійдіть сюди.
Марта покликала двох непризнаних. Моніка струнка брюнетка із афрокучерями з сірими крилами та темними очима. Одягнута в топ та спортивні штани. А Донні — високий шатен спортивної фігури  із короткою стрижкою і в нього також сірі крила. Одягнутий в білу сорочку та темні джінси.
— Встаньте один навпроти друга... ось так, молодці. Уявіть, що всередині вас є потік енергії.Скопіть його у велику єдину кулю і спрямуйте назовні: у бік супротивника або просто у світ, як відчуваєте, так і робіть.  — продовжила говорити Марта.
Схоже, Моніка і Донні вже робили це, тому що вони направили промені енергії один на одного. Від Моніки йшов промінь енергії вогню, а в Донні — холоду.
— Щоразу, користуючись силою в такому ключі, Моніка повинна розуміти, що вона її десь забирає. І її джерело це вогонь. Те саме стосується і Донні, тільки його зброя холод і лід. Вам потрібно знайти свій сильний бік, щоб навчитися комбінувати його з силою, що принесла вам безсмертя. Станьте  по парах та спробуйте знайти себе. Ваша сила, швидше за все, відрізнятиметься від представлених. Вона може бути корисною у стратегічному бою і некорисною на полі бою. Але дізнатися про це варто зараз.
Навпроти мене стала Моніка.
— Раджу довго не думати. Нехай  діють почуття, а  не розум.
І за мить у мою сторону полетів струмінь вогню. Але я зробила помах крилами і розпалений потік повітря проскочив піді мною. Я спокійно спустилася вниз.
— Добре. Твоя черга. Що ти вмієш?
Я заплющила очі і почала копатися в собі. Але жодний потік енергії так і не відчула. Я порожня всередині... абсолютно порожня!
— Ну? Довго мені чекати?
— Давай змінимося. — сказав Донні.
Переді мною встав Донні. Його обличчя не виражало жодних емоцій і весь він був ніби втомлений від життя. Не хвилюйся. Ми з Монікою стали непризнаними раніше за вас усіх, тому ми трохи попереду. У тебе все вийде просто не відразу.
— Я буду  багато тренуватимуся і надіюся у мене все вийде.
Донні кивнув і глянув на мене більш усвідомлено та з цікавістю.
— Якщо це не закінчиться на словах, то ти точно досягнеш результату. Я маю ідею, але вона тобі не сподобається.
— Яка?
Його губи скривилися в напруженій усмішці. Він ступив уперед, виставив руки і направив у мене крижаний потік.
— Ах!
Я розвернулася, хотіла злетіти, але варто було льоду торкнутися кінчиків моїх крил, як вони замерзли.
— Спрямуй біль і злість на мене!
І Донні вдарив.
— А-а-а!
Вдарив прямо по крилах.
— Донні!— крикнула Марта.
Я більше не плакала. Тільки дивилася, як кров, стікаючи по спині, капає на мої тремтячі руки. Як уламки від замерзлих крил тануть, залишаючи пір'я лежати на мокрому асфальті. Я заплющила очі, зітхнула і встала. Ноги підкосилися, але я встояла. Витягла руки вперед, подумки бажаючи вбити Донні.
— А-а-а! Не можу... нічого...
До мене підбігла Марта та накрила своїм плащем, але я відкинула його убік.
— Все добре.
— Ти не можеш зосередитись через больовий шок.
— Справа не в болю. Справа в мені.
Я опустила голову та заплющила очі. Вирощувати крила не набагато приємніше ніж втрачати їх... Біль. Знов біль. А за мить я відросла нові крила. На цей раз не такі великі та красиві, але вони окуратні невеличкі та чорного кольору за те завдяки ними я можу більш легко маневрувати там, де раніше не могла б.
— Думаю, сьогодні урок можна закінчити. —сказала Марта.
— Ти як, Аліна? — запитав мене Донні.
Я кивнула Донні і пройшла повз нього. Він зробив це не зі зла. Сваритися не варто. 
Я вийшла із заднього двору, розминаючи нові крила. Даня стояв перед нововизнаними янголами. Вони виконували ту ж вправу, що і Даня нещодавно, а семе: стрімко злітали і так само стрімко летіли вниз.
— А казав, що з тебе вийде не найкращий учитель.
— Продовжуйте.
Даня відійшов від своєї групи і, не кажучи ні слова, пішов у сад. Я пішла за ним. Він зупинився біля статуї і обернувся до мене, тримаючи руки за спиною.
— Батько доручив мені їхнє навчання.
— Чому тобі?
— А кому? Люциферові?
— Даня...
Він рвучко випростався, хитнув головою, ніби хотів викреслити власні слова і відвернувся до статуї Рівноваги.
— Мене не вигнали, Даня.
— Я знаю.
— Звідки?
— У мене був підготовлений план... На випадок, коли все пройде не так гладко.
— Що це за план? Ти хотів допомогти мені?
Даня стомлено зітхнув: йому явно не подобалася ця тема.
— Уже не важливо. Головне, що ти залишилася. У мене багато справ, тож...
Я втримала його за руку. Даня глянув на мої пальці, що стискали його лікоть і якийсь час мовчав.
— Знаєш, я стільки років намагаюся збудувати бездоганну репутацію... стільки, скільки тобі ще не виповнилося. Розумієш, наскільки давно?
— Так.
— У школу янголів і демонів нас приводять маленькими, які навчилися ходити і розмовляти. Ми ростемо, як ви на землі. А ще я бачив твою маму. 
— Отже, ми одного віку?
Даня похитав головою.
—  Ні. Як я вже казав, час тут ефемерний. Коли я повертався зі школи додому, для мене могли пройти десятки років, а на землі та в школі лише рік. Але я не набагато старший за тебе. Додому я повертався рідко.
Він знову втомлено зітхнув, накрив мою руку.
—  Я пам'ятаю обличчя твоєї мами, коли бачив її вперше . Вона мені здалася дуже нещасною.
— Чому?
— Не знаю... Вона мала нещасне обличчя. Як у тебе, коли ти дивилася на свого батька там, на землі.
Він провів пальцем по моїй щоці, затримався на губах і, ніби знесилений, упустив руку вниз.
— І я пам'ятаю той день, коли батька з ганьбою закликали тут працювати. Якщо я оступлюсь, то розіб'ю йому серце, Алін.
— Я розумію.
Даня раптом припав до мене, обняв руками моє обличчя і притулився своїм чолом до мого. Міцно-міцно заплющив очі, наче йому було боляче чи страшно... або й те, й інше.
— Ні, не розумієш.
Він став цілувати мене, рішуче, навіть сердито і жадібно. Наш поцілунок переривався і знову починався. Він обійняв мене так сильно, що я пискнула, наче кошеня.
— Вибач.
— Нічого.
Він знову став ніжний, але вибагливий. Його руки залізли до мене під одяг. Торкнулися основи крил на спині, через це я здригнулася: спочатку від болю, а потім від несподіваних мурашок. Я запустила пальці йому у волосся, хотіла зняти гумку і розпустити їх, але Даня м'яко забрав мої руки. Він видихнув мені у губи моє ім'я, залишив останній поцілунок на шиї і зробив крок назад. Даня заплющив очі, розвернувся, щоб приховати від мене своє обличчя і опустив голову, щось обмірковуючи. Потім повернувся і в його обличчі з'явилася рішучість, а сумніви зникли, наче їх і не було кілька секунд тому.
— Я дуже довго йшов до того, що маю зараз. Ішов до цього не тільки  для себе... але...
Він відсторонився, нервово махнув головою і замружився. Ніби стримує емоції... наскільки ж вони сильні, Даня? Тобі так важко?
— Я ж не сліпий. Я бачу, як на тебе дивиться Люцифер і як ти дивишся на нього.
— Даня, ох, це так складно...
— Перш ніж я погроблю своє життя, визначся, чи потрібно тобі це насправді. Розумієш, про що я говорю?
— Так...
— Добре.
І на цьому ми з ним попрощалися і розійшлися в різні боки. Я справді мушу оприділитися:  чи я хочу цих стосунків і що мене пов'язує із Люцифером. А ще цей загадковий Бонт. Хто він? І як я зможу йому допомогти  і чи варто це робити? І чи я цим нікого не підставлю? А ще це відчуття, яке мене гнітить із середини, що я пуста і нема в мені жодного прихованого таланту чи енергії. І з цимтумім потрібно тимчасово розібратися. Я вірю, що у мене все вдасться.