Нове знайомство

Адель сиділа на ліжку, підібравши ноги під себе і спідлоба спостерігала за мною.
— Що ще?
— Ти цілувалася з Люцифером? Якого дива?!
— Ти про той випадок, що був в коридорі?
— А що були інші випадки?
Я помовчала, а потім тихо відповіла.
— Так.
Адель здригнулася, відвернулася і кілька секунд дивилася кудись убік. Потім знову подивилася на мене, трохи зніяковіло, навіть винувато.
— Зрозуміло...
— Адель...
— Ні. Заткнися. Не хочу нічого знати. То що щодо порушення заборони? Тебе виключать?
— Не знаю. Будуть збори, на яких ухвалять рішення. А поки що мені не можна навіть з кімнати виходити.
БАМ! Ми з Адель злякано обернулися. Відчинили вікно із грюкотом , бо воно вдарилося об стіну.
— Хто там? Виходь, придурок! — закричала Адель.
Через віконну раму визирнув Люцифер.
— Це я придурок?
Адель, пискнувши, затулила рота рукою.
— Ой...
— Що ти тут робиш?
— Прийшов поговорити з тобою.
Я поклала руки на груди.
— Прийшов вибачитись?
— Саме так. 
Було складно стримати розгубленість, яка мене охопила за його відповіді, але я спробувала. Люцифер зіскочив із вікна до кімнати і озирнувся. Його погляд зупинився на Адель.
— Привіт, малеча Адель.
Вона почервоніла, але слідом випросталася і поправила волосся, ніби приховуючи свою невпевненість за зарозумілими жестами.
— Привіт.
— Як тато?
— Бувало й краще. А… твій?
— Горить у пеклі, як, втім, і завжди.
Вони трохи помовчали, потім Адель зрозуміло кивнула і попрямувала у бік дверей.
— Не заважатиму вам.
— Адель? 
Вона квапливо підняла руки, продовжуючи задкувати до дверей.
— Все гаразд, Алін.
Стукнули двері і ми залишилися одні. Люцифер підійшов до мене ближче, але я простягла руку вперед, не дозволяючи підійти.
— Тобі тут не можна перебувати. Чого ти прагнеш?
— Я вже казав, що хочу вибачитись.
— Ну так вибачайся і провалюй.
Люцифер важко зітхнув, скуйовдив волосся ізнову озирнувся.
— Мила кімната.
— Ти знущаєшся?
— Дай мені налаштуватися, я не люблю вибачатися.
— Ну так не вибачайся. Мені що.
— Ти така вперта!
— Недалеко від тебе пішла!
— Поводишся як дитина.
— Пробач, не встигла набратися мудрості за життя, що було мені дане.
Люцифер знову зітхнув і стомлено глянув на мене.
— Загалом, я не хотів, щоби все так вийшло. Я випив багато Гліфта. Це була просто маленька витівка.
— Гліфт – це не виправдання. Ти робиш, що тобі заманеться, а страждають від цього інші.
— А чому я не маю робити, що хочу?
Він підійшов дуже близько.
— Чому я не можу насолоджуватися життям так, як мені заманеться?
Люцифер нахилився і його подих торкнулося моєї шиї.
— У вас, людей, рабське мислення... Вам дано такий маленький відрізок часу, а ви витрачаєте його на те, щоб думати про бажання інших у страху втратити їхню прихильність.
— Я більше не людина.
Він трохи відійшов , щоб глянути мені в обличчя і посміхнувся.
— Ти стаєш однією з нас.
Люцифер повільно опустив мені очі на груди, трохи затримався, опустив погляд трохи нижче і нижче, оглядаючи все моє тіло. Я відчула себе незатишно,бо була одягнута в шовковий  пенюар із глибоким декольте. Несвідомо прикрилася руками, але тут же вдала, що поправляю лямку, не бажаючи показувати своє  збентеження.
— Сексуальна нічнушка. Взяла із землі?
— Який же ти нахабний і нетактовний!
Люцифер в один крок виявився поряд зі мною і його дихання знову обпалило мені шию. Я хотіла відштовхнути його, але він упіймав мою руку.
— Не чіпай мене!
— У тебе поганий характер, Алін.
— Ти бачив себе?!
Я відштовхнула його, але він притягнув мене до себе. Тоді я знову відштовхнула його, вліпила ляпас, на що він у відповідь схопив мене за зап'ястя і притиснув до себе ще ближче. Він уже не давав шансу усунутись від нього.
— Ти задоволена? Вдарила сина Сатани. Думала колись, що матимеш подібну владу над таким, як я?
— Про яку владу ти говориш?
— Ти дуже дурна.
Однією рукою він стиснув мої щоки, несильно, щоб я не відвернулась і поцілував. Я знову відштовхнула його, замахнулася, щоб ударити, але він перехопив мою руку. Так ми завмерли, дивлячись один на одного, чомусь обидва здивовані. Я зрозуміла, що  потрібно це припинити, бо якщо дам слабину, то ми зайдемо занадто далеко. А це було б не розумно  після попередження моєї матері, тому я  повинна це зупинити, щоб не ризикувати заради такого, як Люцифер.
— Люцифере, вже пізно і я не хочу заходити далі ніж ми є, а особливо перед тим вироком який на мене чекає.
— Розумію. Мені час. Побачимося у вежі. А завтра краще нічого не кажи. Я вирішу це питання.
Люцифер нахилився і поцілував мене в лоба. Пішов він так само, як і з'явився —через вікно. Я накрилася ковдрою, згорнулася калачиком і чомусь розплакалася. Я заснула швидко, що навіть не помітила, коли повернулася Адель.
Чому ранок так швидко наступив?Адміністрація школи знаходилася у вежі, де й мала вирішитися моя подальша доля. Від хвилювання мене нудило, руки були крижаними і мокрими. Я витерла долоні об нічнушку і оглянула шафу. Адель відкинула ковдру, її кудлата голова трохи піднялася, а сонні очі оглянули мене з недовірою.
— Ідеш у вежу?
— Так.
— Удачі тобі.
—  Дякую, бо вона мені знадобиться.
Одягнула чорне облягаюче плаття нижче коліна та вийшла із кімнати. Я йшла повільно, зволікаючи з моментом зустрічі. Мені було страшно, що, можливо, зараз я востаннє гуляю цим двориком... Востаннє відчуваю за своєю спиною масивні крила, що встигли стати такими рідними, наче я з ними народилася. Був ранній ранок. Дорогою мені не траплялися ні учні, ні вчителі. Може, це і на краще. Десь далеко я почула удари і зупинилася. Знову глухий стукіт. Я пішла трохи далі і побачила Даниїла.  Він злітав, стрімко, з якоюсь неймовірною силою і так само приземлявся вниз, через що земля під його ногами стала пухкою і вкрилася тріщинами. Він встає так рано, щоб потренуватися... Побачивши мене, Даниїл завмер на секунду, але відразу рвонув угору, ховаючись за хмарами. Я підійшла трохи ближче і почала чекати його повернення.
— Привіт. — привіталася першою.
— Доброго ранку.
— Тренуєшся?
— Так
— Навчиш мене так само швидко злітати?
— Я думаю, що лекцій школи буде достатньо. З мене вийде не найкращий учитель.
Невидима стіна, що стояла між нами, була майже відчутною. Її звели холод і відстороненість, що він до мене, схоже, відчував. Він злиться через цю ситуацію з Люцифером. Я набрала в легені повітря і почала розповідати, що сталося, не даючи Дані вставити й слова. Розповіла йому все в найменших подробицях і замовкла, з побоюванням чекаючи від нього відповіді.  Він мовчав, потім тихо відповів.
— Я тобі вірю.
Від радості я обійняла його.
— Дякую.
Він розсміявся.
— Будь ласка.
Він погладив мене по голові.
— Гаразд, біжи. Мені потрібно закінчити тренування.
— Добре.
Я зупинилася біля масивних дверей вежі. Дивне почуття охопило мене, змусило затримати подих з побоюванням озирнутися. Треба бути сильною. Двері зі скрипом піддалися. Різкий, брязкітливий звук луною рознісся по холу. З темряви повіяло майже потойбічним холодом. Я трохи сповільнилася і зайшла. Піднімаючись сходами, я тримала руку на перилах. Вони були шорсткі, явно старі. Цікаво, стільки століть стоїть ця будівля і скільки ще простоїть? З вікон вигляд став дедалі тривожнішим: дерева незабаром стали здаватися крихітними зеленими крапками.
— Ш-ш-ш... сюди-а-а...— з відкись почулося.
— А?
Я здригнулася і обернулася, нога зісковзнула і я мало не полетіла вниз, але вчасно втрималася.
— Сюди-а-а... — знову почувся цей голос.
— Хто тут?
Чийсь шепіт лунав над моїм вухом, але нікого поряд не було. Десь нагорі я почула квапливі кроки. Виглянула з-за перил. Над головою, майже біля даху вежі, зі сходів теж хтось визирнув, але поспішно зник, помітивши мене. Мені треба було вже повернути туди, де на мене чекав розгляд і вирок, але я вирішила піднятися вище. Сходи вийшли прямо до дверей, більше схожих на браму. Вигадливі візерунки трохи світилися, від них я відчувала якусь тривожну енергію, що приховує силу. Схожі на руни... Перед брамою стояли два величезні архянголи, що завмерли у стійці. Я зробила крок назад у спробі втекти від них, але один із вартових помітив мене. Він стукнув білем по підлозі і зробив крок уперед.
— Тобі тут не можна перебувати, непризнана.
Я тут же шмигнула за кут і поспіхом спустилася вниз. Але на повороті помітила чийсь силует, що майже бігом спускається вниз. Я перестрибнула через кілька сходинок і перегнулась через поруччя подивитися, де він. Незнайомець побачив мене і зупинився. Він не рухався деякий час, потім різко смикнувся, почувши шум нагорі і підбіг до мене.Я відсахнулася, але він боляче схопив мене за руку. Я злякано глянула на його руку, що стискала мою, але нічого не відповіла і вириватися не почала.
— Хто ти?
— Мене звуть Бонт.
Бонт високий янгол з голубими очима, у нього настільки біле волосся неначе сиве, а зачіска коротка та стильно вкладена, мужнє обличчя, спортивна статура і одягнутий був у сірий спортивний костюм. Він неспокійно оглянув сходи, поліз у кишеню і почав щось шукати. Нарешті дістав люстерко в золотій рамі. Рама потріскалася, окислилася і виглядала, наче предмет із магазинчика антикваріату. Він вклав мені дзеркало в руки і стиснув пальці, щоб я його не впустила.
— Тримай.
— Що це таке? Навіщо... навіщо ти мені це даєш?
Бонт продовжував дивитися на сходи, прислухаючись до кожного шороху.
— Візьми це дзеркало. Потім все зрозумієш. Тільки візьми, прошу.
Стукнули двері і пролунали важкі кроки, що бігли сходами.
— Твоя енергія... мені здається, я можу тобі довіряти.
— Але...
Бонт розкрив крила і стрибнув у отвір між сходами. Але проріз був занадто малий і крила Бонта зачепили стіни, через що він полетів униз.
— Ах!
Архянголи, один і другий, побігли вниз, щойно звернувши на мене увагу, проскочили далі. Схоже, вони переслідують цього Бонта. Я спостерігала за тим, як вони бігом спускаються і здригнулася, коли почула своє ім'я.
— Аліна. — покликала мене Марта.
— Що?
— У чому річ?
— Тут... ні, нічого.
— На тебе вже всі чекають.
Вона простягла до мене руки і посміхнулася, але усмішка здалася мені сумною.
— Ходімо.
От і прийшов момент визначення моєї долі.