Нові секрети

Самі був убитий. Це було схоже на черговий жах. Разом з тим і сонце за лічені хвилини зникло за обрієм, наче йдучи за душею янгола.
— Відійдіть. Геть! — закричав Макар.
Макар завмер над тілом янгола, нахилився і розгорнув його. Руки Семі розкинулися у різні боки.
— Забирайтеся. Тут нема на що дивитися.
Усі продовжували стояти. Поки Макар повторно не закричав.
— Геть!
Грізна луна рознеслася по окрузі і злякала птахів, що осіли в кронах небесних дерев. Аді сидів навколішки. Голова його, немов голівка маріонетки без ляльковода, безвільно повисла вниз.
— Аді?
— Я не відчуваю його енергії...
— Заберіть Аді звідси. — заговорив до нас Макар.
Ми з Адель переглянулись і слухняно взяли демона під пахви в спробах його підняти. Аді зовсім не помагав. Але незабаром нам удалося підняти його на ноги і довести до кімнати. Усю дорогу, поки ми його тягли на собі, Аді все озирався і озирався. Щоразу здригаючись, ніби чекав знову побачити беземоційне, неживе обличчя свого найкращого друга. 
— Клади його сюди. — сказала Адель.
Ми повалили Аді на ліжко і знесилено впали в крісло. Деякий час було зовсім тихо. Через нерви, а може, через страх, я вся тремтіла. 
— Що? — запитала Адель.
Він уткнувся обличчям у подушку і щось казав.
— Його вбили!
Аді хотів розплакатися, але стримався, притиснувши кулак до рота. Від напруги він весь почервонів і очі зрадливо засльозилися.
— А-А-А!
Він стукнув по стіні, залишивши в ній велику тріщину.
— Заспокойся! Тримай себе в руках! — накричала на нього Адель.
— Нехай виплесне свій гнів поки не стане легше.
Аді тицьнув у мене пальцем і похитав головою.
— Слухай частіше свою подругу, Адель. А то ведеш себе, як стерво!
— Він був і моїм другом теж!
По щоках Адель потекли сльози, але вона їх нервово витерла.
— Він був не просто мені другом.
Аді знову вдарив по стіні, і її розсікли нові тріщини.
— Семі був для мене рідніший за мого тата!
Знову удар за ударом, поки кров із кістячок пальців не заповнила ці дрібні тріщини.
— Хто це міг зробити? Спершу непризнана, а потім... Семі. — заговорила Адель.
Я подивилася на страждальне обличчя Аді.
— Не зараз...
Адель зрозуміло кивнула. Пролунав тихий, трохи змучений голос Аді.
— Дівчатка, я хочу побути один.
— Добре.
Я залізла до нього на ліжко, поцілувала його в лоб і міцно обійняла.
— Аді, все буде добре.
Він обійняв мене, трохи мляво, але я відчула, що йому полегшало.
— Дякую.
— Якщо ти знаєш, де нас шукати. — сказала біля виходу Адель.
Ця ніч здавалася мені нескінченною і особливо неспокійною, але вона нарешті залишилася позаду. Сніданок привів мене та Адель до тями. Ми навіть встигли трохи розім'ятися ще в холодному ранковому небі. Поверталися до кімнати вже не такі розбиті, як учора. У коридорі Адель притримала мене за руку.
— У чому річ?
— Ч-ш-ш.
За поворотом почувся голос Макара. Я визирнула так, щоб мене не помітили. Поруч із Макаром стояв серафим Кроулі.
— Ви ж розумієте, що мій візит є конфіденційним.
— Зрозуміло. Нам не потрібна ще більша паніка.
— Я довіряю лише вам. Ці вбивства... свої припущення залишу при собі, але, гадаю, ви самі розумієте, що це все недарма.
— Тут небезпечно.
— Ніде не безпечно. З в'язниці Сатани втік ще один ув'язнений і прихопив із собою Кубок Крові.
— Кубок Крові? Той самий, який...
— Який перебував під охороною Сатани.
— Ви думаєте, він пов'язаний із Мальбонте?
— Я ж говорила. — заговорила до мене Адель пошепки.
— Тихо ти ... — також сказала пошепки.
І ми знову прислухалися, що дальше скаже Серафим Кроулі.
— Мені потрібно, щоб ви простежили за Люцифером. Я не знаю, чи пов'язані вони якось із цими вбивствами та зникненням Кубка... Але Люциферу не варто поки що зустрічатися зі своїм батьком.
— Я вас зрозумів, серафиме Кроулі.
смикнула мене за рукав.
— Пішли... — сказала пошепки Адель.
Ми тихо пройшли далі до своєї кімнати. Як тільки ми зайшли, Адель повернулася до мене, розмахуючи руками на емоціях.
—Мальбонт не міф! Так, сучка, викуси! А я казала!
Вона завмерла, сіла на ліжко.
—Якого чорта! Мальбонте справді повернувся?
Я відчинила шафу і почала перебирати одяг.
—Що ти робиш?
—Збираюся. Сьогодні ми вирушаємо на землю. Поки така метушня буде не до мене. Я знаю адресу готелю, де мешкав мій убивця. Це хороший шанс дізнатися трохи більше.
—Ти з глузду з'їхала? Ми дізнаємося, що Мальбонте на хвилинку, монстр, якого навіть Шепфа боявся! Насправді існує і можливо повернувся... А ти думаєш про якогось жалюгідного чоловічка, який підрізав тебе на дорозі?
—Вибач, але я не можу про це забути.
—Ти обіцяла, що залишиш цю справу!
—Я нічого не обіцяла, Адель.
—Якщо ти думаєш, що ніхто не помітить, що ти вештаєшся у своїх справах на землі, ти помиляєшся!
—Я не маю іншого вибору. Ризикну.
Адель схопила мене за плече, але я вирвалася.
—Це було моє життя, Адель , моє! І хтось забрав його в мене! Отримавши крила, я знайшла силу і владу. Я його знайду!
—Ну знайдеш ти і що?
—І поведу його в поліцію.
—А тобі просто так візьмуть та повірять, ага.
—Я надам докази.
—Гаразд... якщо ти така вперта...
Адель заплющила очі і втомлено зітхнула.
—У янгола Феніціо є багато всякої корисної погані, на кшталт того перекладача, що Семі вкрав.
—До чого ти хилиш?
—Я чула про один амулет, який приховує на якийсь час від всевидячого ока янголів і демонів. Це означає, що ти можеш спокійно гуляти землею, і тут не дізнаються про твоє місцезнаходження.
—Який вигляд має цей амулет?
—Усередині нього мають горіти синій, чорний та фіолетовий кольори. Дивись не переплутай, бо він має багато інших амулетів.
—І як мені його дістати?
—Вкрасти, інакше ніяк.
Думка про те, що амулет потрібно вкрасти саме у Феніціо, не дуже мене втішила і навіть трохи налякала. Але інших варіантів не було.
—Ти допоможеш мені?
—Робити мені нема чого.
—Ну, Адель!
Я склала руки в молитві і надула губи.
—Ти ж не кинеш мене в біді?
—Я демон. Кину і бровою не поведу.
Адель закотила очі.
—Добре. Ти готова?
—Секунду!
Я стала похапцем розбирати речі, кинуті на ліжко. Швидко упорядкувала волосся та одягнулася в зручну чорну футболку та світоі штани. І ми з Адель попрямували у основний хол, щоб виманити із кабінета янгола Феніціо.
—Почекай тут. Я виманю янгола Феніціо, а ти зайдеш до нього до кабінету. Тільки прошу, будь обережна.
—Постараюсь.
Адель постукала у двері, лагідно зайшла до кабінету. Я вдавала, що захоплена розгляданням тріщин на колоні. Через пару хвилин у хол вийшов трохи нервовий Феніціо з Адель , що миготіла навколо нього.
—Ні, правда, я бачила. Напис на всю стіну.
—Яка мені користь від цієї інформації, якщо ти не знаєш, хто це зробив.
—Але ви маєте подивитись!
Адель обернулася через плече і махнула мені у бік дверей.
—Іди, живо.—заговормоа до мене пошепки.
У кабінеті Фенціо пахло пилом, сонячними променями та старими книгами. Книги справді були всюди. Я спіткнулася об одну зі стопок і мало не влетіла до шафи.
—Чорт!
Довелося абияк поправити їх, щоб хоча б на перший погляд все залишилося на колишніх місцях.
 —Ну і де його амулети?
Я відкрила всі тумбочки, які мені траплялися на заваді, але крім чергових наукових записів там нічого не було. У самому нижньому ящику я натрапила на стос дбайливо складених листів. Я потягла за край мотузки, що обтягує листи. Обережно, щоб не порвати папір, відкрила один із конвертів.
"Дорога Ребекко, пишу нашвидкуруч, на одному подиху. У мене трясуться руки, так що вибач за почерк. Злість моя межує з істерикою та полегшенням одночасно. Я щойно був на аудієнції у архангела Рагуїла. Буду стислим. На покарання за те, що я не послухався головного закону, будучи Престолом, мене позбавляють всяких звань. Відтепер моя доля бути скромним шкільним учителем. Я був амбітний, але пристрасть до тебе вбила в мені прагнення влади. Я знаю, тобі пророкують великі успіхи, але я пожертвував таким багатьом... Чи відмовишся ти від усього, щоб бути зі мною?"
Це був останній лист. Тільки зараз я помітила додану до нього маленьку записку.
"Престол Фенціо, повертаю всі ваші листи. Мені дуже шкода, але на кону стоїть дуже багато, щоб піддаватися почуттям. Впевнена, вас знову назвуть у Престоли, якщо ви проявите себе. Щира ваша, Ребекка".
Пальці самі відпустили листки пошарпаного паперу. Я сіла на підлогу, щоб угамувати тремтіння в колінах. Моя мама крутила роман із Феніціо... і відмовилася від нього, коли на кону встала її кар'єра! 
Десь далеко серед решти какофонії звуків я почула розлючений голос Фенціо. Я визирнула з-за дверей, готова вибігти в коридор, навіть якщо доведеться піти ні з чим.
—Знущання! Це так просто тобі з рук не зійде!
Але Адель майстерно розплакалася, вдала, що їй до дурниці прикро.
—Замість того, щоб з'ясувати, хто так злісно пожартував з мене, ви звинувачуєте мене в брехні!
Вона побачила, що я стежу за ними і непомітно махнула рукою.
—Швидше, ну!— заговорила пошепки.
Де ж Фенціо їх ховає? Я оглянула весь кабінет. Погляд зупинився на картині, що зображує занепалого янгола. Я торкнулася рами і трохи потягла себе. Картина від'їхала убік. За нею було  потайне віконце, яке забите черговими книгами, амулетами та іншою дрібницею.
—Бінго!
Адель говорила, що мені потрібен певний амулет... Начебто цей... Я поклала амулет у кишеню і обережно повернула картину в колишнє становище. Потім прочинила двері і виглянула в хол. Фенціо стояв спиною до мене, але намагався повернутися до кабінету. Я вискочила в коридор, майже бігцем завернула за ріг і врізалася в Люцифера.
—Ах!
Не втримала рівновагу і впала прямо до ніг демона.
—Якщо ти збираєшся цілувати моє взуття, то це зайве.
—Іди до біса!
—Піду, не вагайся. Там мій дім.
Я встала і обтрусила, намагаючись не видати тремтіння у всьому тілі. Але від Люцифера це, звичайно, не вдалося приховати.
—У чому річ?
—У чому річ?
—Не роби із себе дурну. Я відчуваю твоє хвилювання.
Він підійшов ближче, уважно заглядаючи у вічі. Я відразу опустила погляд, щоб він не прочитав у ньому те, чого не слід. Люциферу не можна знати про те, що я робила в кабінеті Феніціо.
—Ти так і мовчатимеш?
—Мені нема чого тобі сказати, Люцифере.
Він усміхнувся, але трохи нервово.
—От і славно.
Люцифер пройшов повз мене, навмисне трохи зачепивши плечем, і пішов далі, не обертаючись.
—Гей, Аліна! — покликала мене Адель.
—Дякую за допомогу!
—Феніціо висмоктав із мене всю енергію. Більше  тобі не допомагатиму, бо це занадто затратно для мене.
—Адель, Аліна! — покликав нас янгол Феніціо.
Ми здригнулися й обернулися. Фенвціо наближався до нас і з кожним кроком обличчя його набувало все більшої суворості.
—На урок! Живо! Сьогодні у вас є спільна лекція.
—Янгол Феніціо, ще раз вибачте, я переплутала щось. Мені здавалося, я правда бачила цей запис на сті...
У відповідь він узяв її за вухо і потягнув за собою.
—Ян-янгол Ф-Феніціо!
Адель довелося стати на носочки і покірно йти за ним. Я стримувала усмішку, щоб теж не потрапити під роздачу. Як тільки ми зайшли, Феніціо вказав нам вимогливим жестом сісти до інших, а сам підійшов до свого столу і почав урок.