Вечірка

За мить я помітила Даниїла і йому посміхнулася, але він квапливо відвернувся, ніби не хотів дивитися на мене.
— Чи все гаразд?
— Я не сказав би.
— Даниїл?
— Ти вчинила дуже безглуздо.
— Я знаю. Але це моє життя.
— Про яке життя ти говориш?
— Про обидва.
Він усміхнувся, але без злості, швидше, втомлено.
— Ти більше не маєш земного життя. Ти просто гість, який прийшов виконати завдання і який піде після. Не більше та не менше. А натомість ти влаштовуєш цирк і ще вплутала в це Люцифера!
Схвильований, він узяв мене за плечі і глянув у вічі.
— Люцифер — остання людина, якій ти могла довіритись. Дурна.
— Це ти дурний.
Ми дивилися один на одного надто довго і обидва в якусь мить збентежено відвернулися. Але за мить Даниїл до мене заговорив.
— Ти була колись у задумленого  дерева?
— Ні, що це?
— Найстаріше дерево на літаючих скелях. Воно очищає розум, позбавляє від  поганих думок. І просто гарне місце. Хотіла б подивитись?
— З радістю.
— Але туди доведеться летіти. Ти вже навчилася?
— Так, бо у нас сьогодні було тренування. Я ще навчилася злетіти вище хмар за два помахи крил.
— Молодець, швидко вчишся.
— Ти хочеш зараз летіти? А у нас буде час до вечірки?
— На жаль, я на такі заходи не ходжу. І якщо маєш бажання провести зі мною час, то летимо зараз. Обіцяю, якщо захочеш, то ще встигнеш на свою вечірку.
Мені було приємно з Даниїлом проводити час, а ще цікаво подивитися на місцеву красу, тому без вагань погодилася.
— Тоді лети, а я за тобою.
Він розкрив крила, відштовхнувся від землі і злетів. Ще кілька помахів і він уже був за десятки ярдів від мене.
— Гей, почекай!
Шурхіт крил і те, як пір'я піддавалося вітру і в той же час приборкувало його, все це п'янило. Для мене польоти все ще були напруженими, але для народжених літати це було так само просто, як і ходити. Даниїл простяг руку. Я вклала свою долоню у його. Ми піднялися досить високо. Незабаром з'явилося величезне дерево, біля якого сопів морський дракон.
— Фир?
Я стала на літаючу скелю і вона злегка хитнулася під моєю вагою. Фир підняв голову, затримав погляд на мені і Даниїлі і знову заплющив очі.
— Хочеш лягти поруч із ним?
— А Фир не буде проти?
— Не бійся.
Я підійшла до нього ближче, потопталася поряд, не наважуючись. Нарешті лягла неподалік і поклала голову прямо йому на шию. А він відповів мені.
— Фир.
— Тихіше, хлопче.
Я почухала його за вушком і той задоволено забурчав. Даниїл влаштувався поряд зі мною.
— Тепер дивись на ці вогники. Бачиш їх?
Замість листя дерево було вкрите чимось подібним до світлячків. Вони тремтіли під вітром, то спалахували яскравіше, то майже згасали.
— Бачу.
— Дивись на них ... — заговорив пошепки.
— Дивлюся... — пошепки йому відповіла.
Тривога, що важким тягарем лежала у мене в грудях, почала розсмоктуватися. Найтемніші думки та страхи почали відходити та розчинятися. З'явилася легкість та  майже нездорова ейфорія. Я розсміялася, розкинула руки, вдихаючи на повні груди.
— Як це працює?
— Не знаю. Воно просто працює, от і все. Знаєш, у безсмертя бувають свої вади. Іноді хочеться піти у небуття. Це дерево допомагає очиститись. 
Я повернулася до Даниїла і почала розглядати його обличчя. Через якийсь внутрішній порив я простягла руку і торкнулася його щоки. Він здригнувся, ледь помітно, але це не вислизнуло від мого погляду. Я чекала, що він усунеться, але Даниїл лежав, не рухаючись. Потім накрив мою руку, трохи повернув голову і поцілував мою долоню. Він трохи відсторонився і почав гладити Фіра.
— Потрібно бути обережними. Розумієш?
— Так.
Він підвівся і простяг руку.
— Ходімо, бо вже час. Ти ж не хочеш запізнитися на вечірку.
— Шкода, що тебе там не буде. Але я вже пообіцяла друзям, що буду.
Я почухала Фира за вушком і пірнула в прірву за янголом.
За деякий час я попрощалася з Даниїлом і забігла в кімнату, бо залишалося мало часу до вечірки. Якраз Адель відчинила дверцята шафи і звернулася до мене.
— Що вдягнеш?
Я встала за нею. Від Адель  пахло солодкими і водночас свіжими парфумами. Я принюхалася сильніше і зрозуміла, що так пахне її шкіра та волосся.
— Ти мене нюхаєш?
— Вибач.
Вона повернулася до мене і деякий час дивилася просто в очі. А потім раптом заговорила швидко і невиразно, ніби боялася передумати.
— У дитинстві ми з Люцифером завжди були поруч, разом робили капості. Потім подорослішали, і Люці не мав часу проводити зі мною стільки часу. Пройшло дуже багато років, ми давно стали чужими, але я сумую за минулим. Але раптом з'являєтьсяш ти і обставини складаються так, що ти проводиш з ним стільки часу!
Вона схопила мене за плече і стиснула.
— Адель!
— Спочатку я думала, що ревную його до тебе.
Вона опустила очі і, розглянувши моє тіло, знову підвела.
— Але потім задумалася і зрозуміла, що я не хочу, щоб цей гівнюк забрав тебе в мене.
Адель мовчала, я теж нічого не відповідала, і тоді вона тихо спитала.
— Що думаєш із цього приводу? Вся річ у нашій дружбі чи це... щось інше?
Я почала  обмірковувати всі її слова і зрозуміла, що Адель  запитує чи вона мені подобається.
— Я думаю, що це просто дружба.
— Так, швидше за все. Демони вони такі... власники. То що щодо вбрання? Вирішила?
Я одягла ажурний  боді фіолетового кольору із такого кольору фатиновою спідницею. Поки я вибирала, то Адель встигла переодягнутися. Вона вийшла з-за перегородки виляючи стегнами.
— Як я тобі?
На ній була відверте червоне плаття із великим декольте та розпіркою яка досягала майже стегна.
— Дуже викликаючи.
Адель байдуже  махнула рукою.
— Янголяткам не зрозуміти.
У двері постукали.
— Чи можна? — запитав Денис.
— Заходи. — відповіла Адель.
Денис скромно завмер у дверях.
— Я вам не завадив?
— Ні, ми вже йдемо. — відповіла Адель.
Потяг був далеко від школи, десь між скелями. Зовні було тихо, як у склепі, але варто нам зайти всередину, як какофонія голосів мало не заклала вуха. Янголи, демони та непризнані спілкувалися один з одним як ні в чому не бувало. Багато хто цілувався, явно не переживаючи з приводу заборони. Тут панувала повна свобода.
— Вони не бояться, що дізнаються про порушення заборони? — поцікавилася я.
Мій погляд зупинився на парочці демона та ангела, які надто активно досліджували тіла одне одного.
— Заборона умовна. Всім начхати.Головне  не попастися, бо вилетиш зі школи. Ну і в жодному разі не мати дитини. Тоді можна і позбутися крил та доведеться жити серед смертних. — відповіла мені Адель. 
Вона так скривилася, ніби це справді було жахливо. Хтось із демонів покликав Адель.
— Я відлучуся ненадовго. Не соромся, це добрий спосіб налагодити контакти.
Адель пурхнула, залишивши мене з Денисом наодинці.
— Чи будеш Гліфт?
— Що це таке?
— Вогняне марево. Тип алкогольного напою на землі. Тільки Гліфт убив би людей, а нас він сп'янить.
— Так, дякую.
Денис пішов за Гліфтом. Поки його не було, я озирнулася. Люцифер розкинувся на дивані. Поруч із ним влаштувалась самовдоволена Ості, притискаючись до його боку. Вона про щось говорила з іншими демонами і вони слухали її зарозумілі промови. Люцифер нудьгував і в розмови не втручався. Він також розглядав усіх присутніх. І ось його погляд дійшов до мене. Він оглянув мене з голови до ніг, і щось у його очах, у його обличчі видало задоволення. Він подивився на мене з якимось бажанням та схваленням. Люцифер посміхнувся, помітивши моє збентеження, і відвернувся, ніби йому одразу стало начхати. Денис підійшов до мене з двома келихами Гліфта.
— Тримай.
Горло обпалило, гаряча рідина розлилася по шлунку.
— Гидота.
— Спочатку завжди так.
— Так-так-так. Хто тут у нас? — заговорила до нас Ості.
Ості забрала в мене з рук келих Гліфта, випила до дна і кинула об стіну. Келих розбився на уламки.
— Ти у своєму розумі?!
— Демони люблять шоу, моя люба. Сірим мишам начебто тебе не зрозуміти.
— Що ти причепилася до неї? — заступився за мене Денис.
— Через її матір мій батько втратив престол. Це ще більш принизливо, коли бачиш, яка нікчемна дочка.
Ості явно перебрала і тепер говорила більше, ніж зазвичай.
— Нікчемна тут ти, а  не я. Ти тільки й можеш, що змагатися з людиною, яка нещодавно дістала крила. На більше ти не здатна?
Вона зробила до мене крок з посмішкою, яка не віщує нічого доброго. Але Денис перегородив мене собою.
— Забирайся.
— Як ти смієш зі мною розмовляти? Ти ніхто!
Але запал дияволиці швидко згас, коли до нас підійшов Люцифер.
— Заспокойся, Ості. Убогим треба триматися разом.
— Що ти щойно зараз сказав?!
— Що ви убогі і вам тут не місце.
Денис розлютився, ледве стримавшись, щоб не накинутися на Люцифера. Але я відчула, як слова демона гострим лезом пройшлися на мою гідність. Я не могла і не хотіла більше перебувати поряд з ним, тому мовчки розвернулася і пішла геть.
— Куди ж ти, непризнана? Тебе засмутила жорстка правда?
— Не лізь куди не просять, Ості. — заговорив до неї Люцифер.
Денис побіг за мною.
— Стривай!
Він узяв мене за руку та зупинив.
— Гей, як ти?
— Не хотіла це більше вислуховувати.
— І не треба.
Він скріпив наші руки в замок і посміхнувся, тепло та по-справжньому.
— Не дозволяй цим виродкам зіпсувати вечір.
Денис присунувся трохи ближче, потім обійняв, ніжно погладжуючи по спині. Я обхопила його плечі руками, уткнулася носом у груди. Відчула, як його тонкі довгі пальці охоплюють мою талію і стискають міцніше. Тоді він трохи відсторонився, зазирнув мені у вічі. Я відповіла йому таким самим прямим і чесним поглядом. Денис торкнувся мого підборіддя, трохи сповільнився, а потім поцілував. Він цілував без натиску, без пристрасті. Поцілунок Дениса був ніжний, несміливий, ніби він запитував, чи подобається він мені. І я відповідала йому своїми губами: "Так, ти подобаєшся мені". Він поцілував мене спочатку в один куточок губ, потім в інший і відсторонився.
— Сподіваюся, тобі вже не так сумно?
Я ще раз швидко цмокнула його в губи.
— Не так.
Десь ззаду промайнуло обличчя Люцифера. Він бачив наш поцілунок і тепер стояв із якимось злим подивом на обличчі. Помітивши мій погляд, він випростався, наліпив на обличчя посмішку, підняв склянку, ніби цокаючись ним, і відвернувся.
Двері відчинилися і в вагон вбіг янгол. Кров капала з його білого пір'я. Він упав навколішки. Крила його тремтіли і ніби навіть були зламані.
— У чому річ?! — запитав Люцифер.
— Зрадники! На мене... напали!
— Хто? — запитала Ості.
— Хтось із демонів!
Тільки зараз я помітила серед натовпу Аді та Семі.
— Ти певен? — запитав його Аді.
— Абсолютно, демоне!
— Хто саме? — запитав Семі.
— Я… я не знаю. Запам'ятав лише червоні очі...
Він упав навпочіпки, не утримавши рівноваги. Семі та ще один янгол допомогли йому підвестися. Демони стояли осторонь, напружено спостерігаючи за тим, що відбувається.
— Вони почали полювання на нас! — заговорив хтось із янголів.
— Демони ні перед чим не зупиняться! — заговорив постраждалий янгол.
— Заткни свій рот! Ти навіть не знаєш, хто на тебе напав!
— На мене напав демон! Хтось із вас!
Янголи і демони почали кричати та лаятися один з одним. Хтось затіяв бійку, і розлючений натовп виплеснувся надвір. Денис мовчки стежив за всім і раптом тихо підсумував.
— Схоже, серед учнів ангелів та демонів хтось розв'язав війну...