Тюрма в пеклі

Дзвін ланцюгів і несамовиті крики. Запах вогкості та болю. Від кожного шореху я тяглася до руки Люцифера, але тут же смикала себе. Люцифер йшов прямо, як вишколений солдат, не зважаючи на тюремні камери по обидва боки від нас. Ув'язнені тягли до нас руки, страшні, ледь схожі на людські. Вони намагалися торкнутися мене.
— Не бійся.
Він ударив  руку, якій вдалося схопитися за перо мого крила.
— Тут моторошно.
— Це тимчасова в'язниця для ув'язнених, для яких ще не встигли визначитися з покаранням. Тут не мучать, а просто тримають під замком. Тож це ще квіточки.
Він говорив спокійно, але я відчувала його напруження. Немов пантера готується до стрибка.
— Куди ми йдемо?
— Вже нікуди.
Люцифер зупинився біля однієї з камер.
— Заходи.
— Вибач що?!
— У мене немає часу на суперечки з тобою.
— Ти хочеш закрити мене тут, поряд з ними?
— Тобі ж буде  краще. Повір мені.
Він обережно, майже лагідно направив мене в камеру і закрив її перед моїм носом.
— Куди ти йдеш?
Я притулилася до прутів, але вони виявилися вкриті гострими шипами, які відразу вп'ялися мені в шкіру.
— Ах!!!
— Ні до чого не торкайся.
— Ти залишиш мене тут? Одну?
— Буде краще, якщо ти залишишся тут, доки я зустрінуся з батьком. Тебе ніхто не чіпатиме. Не посміє.
Він наголосив на останньому слові, дивлячись на сусідні камери. Там було темно, і здавалося, ніби Люцифер розмовляв із порожнечею. Але попереджувально загриміли кайдани — в темряві хтось був. 
— Я скоро буду.
— Ні, почекай! Люцифер! 
Але він уже втік.
— Сучин син! Я більше з тобою ніколи нікуди не піду!
Я кричала все, що спадало на думку. Поки в сусідній камері знову не брязнули кайдани, змушуючи мене замовкнути і прислухатися.
— Хто тут?
Камери розділяли такі ж прути тож можна було подивитися, що відбувається в сусідній. Я стала вдивлятися в темну темряву. Помалу почав вимальовуватися чийсь силует. Хтось повільно підходив дедалі ближче.Потім зупинився. Я зробила крок уперед у спробі розглянути, хто там, і раптом з темряви вискочило щось, різко схопило за руку і потягло на себе.

— Е-е-ей, лялечка...Ти мене кликала? — заговорив до мене в'язень.
Шипи вп'ялися в руку і від різкого руху розрізали шкіру.
— Мені боляче!
— Солодка...
— Я покличу Люцифера!
Вираз його обличчя змінився, він відразу відпустив мене і відійшов.
— Більше не чіпаю. Я ж нічого не зробив, ти сама поранилася, ябедо!
В'язень пройшовся з одного кута до іншого, не відводячи від мене погляду.
— Він уже визволив одного, ти чула?
— Хто "він"?
— Якщо Йому вдалося звільнити одного, то вийде звільнити й інших... А коли Він звільнить мене, то я з радістю поласую тобою...
Ув'язнений облизав губи і швидко застукав зубами.
— Не підходьте!
Я відійшла подалі, але очі цієї тварюки ніби горіли в темряві. Від них було не втекти...
— Про кого ти говориш? Хто він?
— Ти не знаєш?
— Відповідай! Хто він?
В'язень знову повільно, підійшов, майже підплив до лозин, щоб я краще побачила його не людцьке обличчя. І прошепотів по складах, немов смакуючи це слово.
— Маль...бон...те-е-е.
Камера відкрилася. Увійшов Люцифер. Він сплюнув на підлогу кров і трохи похитнувся. Він весь був побитий і виглядав неначе попав в якусь аварію.
— Що сталося  з тобою? — я злякалася за нього.
— Просто зустріч із улюбленим батьком.
Він знову похитнувся та сперся об стіну.
— Біль – це ілюзія. Біль лише тренажер сили волі та характеру.
Він засміявся і відразу схопився за ребра, не припиняючи кашляти кров'ю. Я підійшла до нього, торкнулася плеча, почуваючи себе розгубленою та безпорадною. Але Люцифер стрімко обернувся, притиснув мене до стіни і стиснув горло.
— Це все через тебе!
— Що ти робиш?
Він уважно розглядав моє обличчя. Його погляд зупинився на очах, а потім опустився до носа і губ.
— Ненавиджу таких, як ти. Не уявляєте, які ви насправді жалюгідні. Хоча вважаєте себе такими важливими.
— Відпусти мене!
Я хотіла вирватися, але він стиснув моє горло трохи сильніше.
— Твоє життя нічого не коштувало, але ти так переймалася причиною своєї смерті... І я чомусь повинен звітувати за тебе! На біса я звітую?!
— Ти сам пішов за мною!
— Я сам?! Нехай це так. Такого більше не повториться. Раджу тобі триматися від мене подалі.
Він відпустив мене.
— Провалюй. З тобою розберуться нагорі.
Я хотіла піти, але він зупинив мене.
— Що з твоєю рукою?
— Не твоє діло!
— Заткнися і дай подивитися.
Він оглянув мою рану.
— Як це сталося?
— Не. Твоя. Справа!
Я відштовхнула його і вискочила з камери.
— Які ми горді!
Його голос звучав роздратовано, але обличчя виражало занепокоєння. Чи я бачила те, чого не було насправді? До проходу я дійшла швидко не помічаючи нічого довкола. Розкрила крила та злетіла. Я ніби від чогось тікала, боялася озирнутися і побачити ув'язненого і цей пронизливий погляд Люцифера. Щойно ноги торкнулися землі, пролунав голос Марти.
— Аліна Кароль!
— А-а!
Я здригнулася і повернулася до неї. Очевидно, що  вона мене тут чекала.
— Ви мене налякали.
— А ти мене розчарувала! Ти знала, що дізнаватись про минуле життя заборонено і все одно порушила правило!
— Але мене вбили! Вам не зрозуміти...
Марта простягла руки.
— Ох, дитино, я розумію, але правила є правила... Цього разу тебе прощають: багато невизнаних спочатку не можуть змиритися зі смертю і тим, що не бачать близьких. Але більше оступатися не можна. Інакше це може погано скінчитися.Я надіюся, що ти розсудлива. 
Марта оглянула мій одяг і обличчя її з кожною секундою ставало все сумнішим.
— Бідолаха, бо в пеклі жахливі камери. Тобі треба в душ, що скажеш?
— Так, мабуть.
Марта більше не могла на мене сердитись і посміхнулася тепло, як раніше. Вона взяла мене під руку і ми повернулися до школи.