Нове завдання на землі

Аді та Семі відразу стрибнули у вир. Даниїл відійшов убік і жестом показав униз.
— Жінки вперед.
— Який ти галантний, аж нудно. — сказала Адель.
Вона хитнула стегнами ніби штовхаючи Даниїла і пірнула в хмари. Ми з ним усміхнулися її витівці. Як тільки ми приєдналися до них у польоті, то Адель підлетіла до мене ближче.
— Спочатку потрібно закупитись шмотками.
— Немає часу. — промовив Даниїл.
— Нічого не знаю. Шопінг!
І вона змінила положення, притиснувши до спини крила, щоб швидше дістатися пункту призначення. 
Адель мало не влетіла в магазин і побігла повз вішалки, хапаючи речі то з одного боку, то з іншого.
— Ну ні. Знову. — засмучено сказав Аді.
— Це надовго. Я звалюю. — сказав Семі.
— Я з вами. — сказав Даниїл.
Хлопчики вийшли залишивши мене одну з розлюченою бестією.
— Тут є нормальний одяг чи все із секонду? Аліна, йди сюди!
Вона схопила мене за руку і потягла до вбиральні. Кинула мені оберемок речей.
— Приміряй.
Я приміряла різний одяг і ми обоє зупинилися на образі дияволиця. Короткий топ в чорно-білу клітку, шкіряна косуха, колкогтки в грубу сітку, червона лакова облягаюча спідниця та лаковані ботфорди на підборах.
— Чогось не вистачає.
Зробила висновок Адель та  заштовхала мене вглиб гардеробної і почала поправляти мені волосся. Через деякий час вона відсторонилася, задоволена своєю роботою.
— Як на мене все заграло.
Я обернулася до дзеркала. З нього виглядала стильна штучка із розпущеним волоссям, яке спадало ніжними хвилями.
— Ти чарівниця.
— Ох, ці пальчики можуть багато.
Вона засміялася і тихо вислизнула з вбиральні. Вже біля виходу Адель піходячи стрільнула очима в охоронця, а потім раптом рвонула на вихід, тягнучи мене за собою.
— В чому справа?
— Біжимо до хлопчиків поки вони не схопилися.
— Тобто, не схо... а-а-а, я вкрала речі, бо ти не заплатила гроші за мій одяг?
— За які гроші, ти у своєму розумі? Я демон і у мене немає грошей та совісті.
А я весело розсміялася та заговорила до Адель.

— Такі пригоди мені подобаються.

— Це ще квіточки...
Перегони проходили в тому ж кварталі, де  і знаходився магазин, де ми "закупилися". Розяви стовпилися за огорожею і вигукували стрімкі підбадьорення своїм фаворитам. Гонщики поважно стояли біля своїх машин і про щось розмовляли. Тільки один був осторонь усіх. Він поправляв рукавички, лише зрідка спостерігаючи за  своїми суперниками. Це є Семюель Макото. Я зрозуміла це по удару серця та по мурашках по шкірі, бо моє тіло прагнуло до нього. Він був моїм завданням. Хлопець  невисокого росту  корейської національності.
Аді взяв мене та Адель  під руку і відвів убік.
— Що ти робиш? — запитав його Даниїл.
— Це війна, хлопчики. А я хочу перемогти. Валіть, продумуйте свій план.
Він зневажливо махнув рукою і обернувся до нас.
— Ну що, дівчатка, почнемо?
— Не знаю, що ти там придумав, але я діятиму, як звикла.
— З тобою ніякої різноманітності. А ми будемо прямо у центрі подій. Згодна, Аліна?
— Так тільки...
Але Аді вже потягнув мене до Семюеля.
— Сем, що як?
— Ви мені це?
— А ти бачиш тут ще корейців?
— Мені хотілося дати йому підзальтильник, але Аді, мабуть, знав, що робив.
— З якого питання?
Вираз обличчя гонщика став кам'яним, жорстким.
— Ми помічники організатора, і нам шепотіли, що ти можеш порушити правила. Нам не потрібні проблеми, сподіваюсь, ти це розумієш.
— Не варто турбуватися. Я буду... акуратний.
Він усміхнувся, але ця посмішка приховувала надто очевидну впевненість у перемозі.
— О-о-о, звісно ми тобі віримо. Але знаєш як... довіряй, але перевіряй.
Цікаво чому всі янголи та демони люблять людські приказки.
— Ми сядемо до тебе в машину.
Семюель роздратовано підтиснув губи, але на подив дав згоду.
— Як хочете. З вами буде ще хлопець, якщо ви не проти.
— Який хлопець?
— Салют. — привітався Даниїл.
— Коли ти встиг, сучий син? — запитав пошепки Аді.
— Як негарно.
І тут Адель вийшла перед машинами, хитнула стегнами, покрутилася перед учасниками, неначе на дефіле. Цікаво, що вона зробила з дівчиною, яка мала бути замість неї...
— По машинах, хлопчики!
— Сідайте ззаду. Діно попереду. — заговорив до нас Семюель.
Але не встиг гонщик сісти в машину, як до нього підскочила Адель.
— Ох ти  мій переможець.
Семюель почервонів, розплющив очі, потім, ніби сам здивувався своїй реакції, знову глянув на неї.
— Що ти робиш?
Адель провела пальчиком по його шиї, щось шепнула на вухо і поцілувала у щоку.
— Ти маєш перемогти, мій солодкий. Ти зробиш це заради мене?
Він зачаровано дивився їй у вічі, важко проковтнув і трохи нервово відсторонився.
— Я постараюся.
— Постарайся...
Вона підморгнула йому і повернулася на своє місце, навмисне похитуючи стегнами.
Ну-ну ... ясно, що за методи у неї.
Семюель простежив за нею поглядом, потім хитнув головою, ніби прокидаючись від трансу і застрибнув у машину.
Коли сигнал був поданий, Семюель стартанув так швидко, що нас утиснуло в сидіння. Машина швидко набирала швидкість, лавіруючи між суперниками та іншими машинами. Гонщик ігнорував червоний колір і взагалі всі мислимі та немислимі правила на дорозі. Даниїл мовчав і я гадала, що в нього за план... Але мою увага привернуло те, як він торкнувся бардачка. Через кілька секунд машина почала знижувати швидкість.
— Що за біс?! — крикнув Семюель.
Я стукнула Аді, показуючи, що робить Даниїл. Тоді Аді притис руку до спинки сидіння Даниїла  і той раптом скорчився від болю і чомусь засміявся.
— В чому справа? Не відволікайте мене! — закричав на нас Семюель.
Машина знову розігналася. Ми виривалися вперед, але нас підрізала інша машина. За кермом був Семі. Він встиг підморгнути нам і послати повітряний поцілунок, перш ніж сховатися за поворотом.
— Так просто не вийде. — заговорим Семюель.
І надавив педаль газу  у підлогу. Я втиснулася в Аді, наче й справді боялася померти. А втім, страх смерті не викоренити ніколи. Ми проносилися повз перехрестя, просто дивом не вписуючись в машини з інших потоків. Семюель обігнав Семі і засміявся, на радостях ударяючи кулаком по керму.
— Ха-ха! О так!
На дорогу вискочила дівчинка. Вона знаходилася далеко від нас, але наша реакція і зір кращі за людські. Дівчинка пробігла кілька метрів і зупинилася, прислухаючись до гулу машин, але ще не розуміючи, що це означає. Вона злякано дивилася в наш бік і ніби не могла поворухнутися. Семі вдарив по гальмах. Він пожертвував своєю перемогою, не бажаючи ризикувати дитиною. Даниїл випростався у кріслі та закричав.
— Там дівчинка!
Але Аді знову щось зробив і Даниїл скрючився від болю.
— Що ти робиш? — запитала я.
— Семюель проскочить, не зачепить її. Він має виграти.
— Якщо не він зб'є, то інші машини, що позаду нас! — закричала я.
— Якщо їй судилося померти, то вона помре, Алін! Закон рівноваги! — закричав у відповідь Аді.
Даниїл люто повернувся до Аді і одним тільки поглядом змусив того задихатися. Все це сталося за якісь частки секунди. Я стиснула плечі Семюеля, змушуючи прислухатися до мене.
— Тисни на газ, бо ми майже у фінішу!
Семюель майже  послухався мене, але Даниїл залишив Аді і повернувся до гонщика.
— Дівчинка!
Він закричав йому у вухо і той, наче прокинувшись, ударив по гальмах. Я мало не вилетіла з машини, коли та почала гальмувати. Семюель крутнув кермо. Колеса, що стираються об асфальт, верескнули. Ми завмерли за кілька дюймів від дитини.
— Ваша взяла...— сказала я.
У нас врізалося ще кілька машин. Одна пролетіла повз. БАМ! Чийсь крик... Я повернула голову, але біль був такий пекельний, що я ледве змогла роздивитися маленьке тільце, що б'ється в агонії в калюжі крові. О ні... Наступні кадри стали для мене кошмаром. Я закричала і потяглася до Семюеля, що схилився над дитиною. Він був весь у крові, і руки його тремтіли, а погляд був рішучий, ніби він прийняв якесь важливе рішення, навіть якщо сам цього ще не усвідомив.
— Аліна! — схвилювався за мене Даниїл.
А в наступну мить він витяг мене з машини і відвів від натовпу, що зібрався. 
Аді, Семі та Адель стояли віддалік від усього, що відбувається.
— Я ж казав, що їй судилося померти.
— У такому разі, Аді, янголам судилося виграти.
Аді помітив, як я тремчу і підійшов до мене.
— Ти цього можливо не розумієш, але ти зробила правильно. Ти боєць. Це вчинок лідера.
— Так... такі рішення ухвалювати непросто. Демони теж не черстві, але ми знаємо, що таке "необхідне зло" і нам вистачає сили бути ним. —  сказала Адель.
— Не звинувачуй себе. Ти виконувала свою роботу. — сказав Аді.
— І все-таки ангели можуть поступитися своїм завданням, а демони ні. — сказав Семі.
— Відмовляючись від свого завдання, ви все одно чините як ангели. Це не порушує рівновагу. — сказала Адель.
Вони ще довго сперечалися. Даниїл тримався осторонь. У його погляді не було ні засудження, ні агресії, а тільки смуток. І сумував він по тій маленькій душі.
У нас залишилося ще трохи часу і ми вирішили прогулятися, щоб прийти до тями після завдання. Даниїл відставав і я знизила темп, щоб зрівнятися з ним.
— Ти злишся на мене за те, що я зробила?
Він здивовано глянув на мене, ніби не помітив, як я підійшла і якийсь час мовчав.
— Ні... ти зробила так, як тобі наказали. Мій батько похвалив би тебе.
— Твій батько занадто твердий, як  для янгола.
Його ніби потішила ця репліка.
— Янголи пропускають все через себе. Деколи це може зробити тебе черствим...
Даниїл раптом зупинився, дивлячись собі під ноги. Асфальт був із тріщинами і через одну з них пробилася квітка.
— ...Але навіть у кам'яних джунглях знаходиться місце чогось тендітного, справжнього...
Він став навпочіпки, щоб зірвати квітку, але рука його завмерла в повітрі ... А потім кінчики пальців лише злегка пройшлися пелюстками.
— Я хотів зірвати його тобі. Але це було б блюзнірством і лицемірством перед тобою та самим собою. І все ж я дарую його тобі. Чи зігріє тебе думка, що десь між хмарочосами бореться за життя твоя квітка?
Я сіла навпочіпки поряд з Діно і глянула на рослину. Діно глянув на мене і посміхнувся.
— Так, зігріє.
— Мене теж.
Семі обернувся до нас.
— Як щодо того, щоб повернутися?
— Так, час. — відповів Даниїл.
Ми подивилися на небо і над нашими головами згущалися хмари. Я відчула, як мої ноги все менше торкаються землі. І вже наступної секунди вир підняв мене вгору. Але щось у мені чинило опір цьому. Я відчувала, що мене щось тримає. Лист із поліцейської дільниці... Я всюди брала його з собою, наче мені подобалося мучити себе думками про таємницю смерті. Дістала з кишені листа, але порив повітря вирвав його у мене з рук і потяг у вир.
— Ні!
Я витягла руку, намагаючись його зловити, і завмерла так, коли побачила, що листа хтось упіймав і стиснув у кулак. Що буде далі?