Перша жертва

Після того, що сталося, я відчувала деяке занепокоєння. Щоб хоч якось угамувати нерви, я вийшла прогулятися у двір і зіткнулася з Даниїлом. 
— Теж почуваєшся не у своїй тарілці? 
— Так.  Це так... дивно.
Даниїл склав руки за спиною і виглядав напруженим. Він стояв прямо, і тримався, немов солдат перед командиром. Він кивнув у бік саду.
— Може прогуляємось?
— У сад Адама та Єви? Ти ж казав...
— О, ні. Ми не заходитимемо до лабіринту.
— Добре.
Ми пройшлися вздовж лабіринту і зупинилися біля статуї янгола і демона такої самої, яку понищили сьогодні на факультеті пекла.
— Навіщо комусь знадобилося руйнувати статую?
— Хтось хоче, щоб стосунки між демонами та янголами зіпсувалися.
— Але кому це потрібно?
— Це лише моя здогадка. Хто знає, що взагалі відбувається...
Даниїл сів на лавку і глянув на кам'яне обличчя напівянгола-напівдемона. Я присіла поряд.
— Багато років я приходжу до статуї рівноваги, щоб помолитися Шепфі, але ніколи не чув його голосу. Як, мабуть, і він мій.
Даниїл трохи помовчав та обернувся до мене.
— Як це молитися Богу там, на землі, коли твої благання ще складніше почути?
— Може сенс молитви не в тому, щоб почути відповідь, а в тому, щоб отримати надію і просвітлення, а потім знайти рішення самому?
Даниїл посміхнувся та поглянув на мене відкрито та так по  доброму.
— Можливо ти маєш рацію.
Він про щось задумався, раптом насупився і засумував.
— Вибач за ту сцену, що була у дворі з Люцифером.
— Все добре. Але що між вами відбувається?
— Тут багато талановитих та сильних янголів та демонів і всі вони хочуть пробитися нагору. Влада... вона притягує всіх, наче магнітом. Ми з Люцифером вважаємося найкращими учнями школи, що автоматично робить нас суперниками. Але для Люцифера, мабуть, принизливо змагатися із сином простого вчителя. Мені доводиться виборювати своє місце, за кожну іскру своїх здібностей. Може саме це й дратує його у мені. Він вважає мене вискочкою.
Даниїл знову посміхнувся, але без злості та образи. Він узяв мене за руку, обережно, ледве торкаючись.
— Дякую за розмову. Думаю, нам варто повернутись. Ми надто довго віч-на-віч, можуть не про то подумати.
— Багато хто залишається наодинці. За цим не надто й стежать.
— І все ж.
Ми підвелися з лавки, але я спіткнулася і полетіла на статую.
— А-а-а!
Даниї простяг руки і обійняв рятуючи мене від падіння.
— Ох...
Ми завмерли так на кілька секунд. Я подивилася йому в очі і ніби втопилася в них. Його губи були такими привабливими, такими мужніми, що я не втрималася. Усього секундний порив і ось я встала навшпиньки  та притулилася до нього і цмокнула в губи. Він ніби задеревенів та не рухався і навіть затримав подих. Тоді я знову торкнулася його губ, облизала їх, вкусила нижню і потягла на себе. Його руки обвили мене міцніше.
— Аліна...
Даниїл повторив мої рухи і ми стали цілуватися, повільно та чуттєво, вивчаючи один одного. Янгол підняв мене, змінив місце розташування і притис до чогось холодного і твердого. Сперся на це однією рукою, а потім, раптом відчувши щось різко відскочив. Він дивився на нашу опору і погляд його був здивований. Я обернулася. Статуя рівноваги ніби дивилася на нас із засудженням, нагадуючи собою, як важливо зберігати єдність двох сторін, не переходячи кордону.
— Що ми робимо? Це суворо заборонено.
— Але інші...
— Я не такий, як інші. — сказав різко, беззаперечно, як відріза — Це заборонено, Аліна.
Він ніби розлютився, але на  самого себе. Його очі неспокійно бігали від одного кута до іншого, ніби він шукав якесь рішення.
— Ти моя темна сторона, Алін. Що мені з нею робити?
Цього разу він глянув на мене і в очах його було чи не благання.
— Я...
— Забудь, що тут було.
Він розвернувся, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Я мовчки обійшла його та вийшла з саду.
Я йшла до кімнати, коли знову відчула запаморочення. Стіни почали пливти, підлога тряслася, не давала ступити й кроку. Попереду замаячили дві тіні, але я вже нічого не могла розгледіти. А наступної секунди... Втратила свідомість.
— Агов дитинко? Як ти себе почуваєш? — звернулася до мене лікарка янгол в білому халаті.
— Що сталося?
— Ти зомліла, моя люба.
— Чому? Хіба це можливо?
— Янголи та демони також можуть захворіти, тільки ці віруси інші, не такі як на землі. Але хворіють досить рідко.
— То у мене вірус?
— Ні, не хвилюйся.
— Тоді в чому річ?
Я сіла, зосереджено потерла віскі, озираючись на всі боки. Помітила, що знаходжуся в палаті, де є декілька ліжок.
— Таке часто буває у невизнаних, переживати немає приводу. Вся справа у неприйнятті своєї смерті.
Я завмерла, подивилася на неї.
— Про що ви?
— Ти не можеш сприйняти той факт, що померла. Щось тебе гнітить та тягне на землю. Від цього ти і зомліла. 
Вона дістала з кишені пляшечку з блакитним порошком.
— Пий цей відвар щовечора, щоб заглушити тугу за минулим і стерти спогади про смерть.
— Не думаю, що...
Вона поклала руку на моє плече і уважно подивилася мені в очі.
— Повір, янголятко, це необхідно, якщо не хочеш, щоб у тебе з'явилися неприємності. Рано чи пізно про це дізнаються і порушать питання про твоє виключення зі школи ти це  розумієш? Ти маєш спускатися на землю не як людина, а як істота вища. Тобі не можна в цей час думати про якісь свої  земні проблеми.
Вона вклала мені в руку ліки.
— Адель  проведе тебе до кімнати. Тобі краще відпочити.
Вона пурхнула до іншого пацієнта і заговорила з ним таким же солодким голоском занадто дитячим для її віку.
До мене підійшла Адель. Весь цей час вона стояла за ширмою, тому я її раніше не помітила.
— Ну, ти даєш, звичайно.
Вона оглянула мене з недовірою, ніби я приховала від неї якусь таємницю.
— Ходімо?
— Вибачай, що поторбувала.
— Повір, ти моя найбезпроблемніша сусідка.
Ми спокійно дійшли до нашої кімнати.Я впала на ліжко обличчям у подушку і застогнала.
— Як можна так швидко відмовитись від свого життя?
— Тому тобі й дали відвар.
— Але я не знаю чи його хочу пити.
Адель сіла біля моїх ніг і стиснула одну з них.
— Але ти маєш його випити! Тебе ж попередили.
Голова знову закружляла, я застогнала і заплющила очі.
— Зараз зроблю тобі чай. Повір, що такого на землі не роблять.
— Дякую.
Адель почала гриміти чашками і паралельно про щось балакала. Я раптом зрозуміла, що її зовсім не знаю.
— Адель, а розкажи мені щось про себе.
— Що саме тебе цікавить?
— Мене цікавить твоя сім'я. Розкажи про неї.
— Із батьками я зараз рідко бачуся. У дитинстві вони проводили багато часу зі мною. Я спускалася на землю разом із ними, була свідком багатьох історичних подій. Бачила, як мати нашіптувала щось Гітлеру, як руйнуються і відновлюються міста... Але потім мій батько посварився з іншим демоном і в цій суперечці програв. Його ув'язнили на тривалий час. Батько вийшов, але йому більше не давали стільки влади. Мене відправили до школи, щоб я досягла чогось більшого і не бачила труднощів, з якими вони зустрічаються.
— Все як у людей...
Я трохи помовчала, Адель теж нічого не говорила.
— Мені здавалося, школа янголів та демонів є обов'язковою для всіх.
— Ні, ти можеш не ходити до школи... Але ти не доб'єшся ніякого розвитку і назавжди залишишся нижчим демоном, який буде слугувати іншим.
— Справді, нічого нового...
Я вирішила змінити тему нашої розмови.
— Ти маєш якісь захоплення?
— Захоплення?
Адель раптом почервоніла, нервово посміхнулася.
— Ох навіть не знаю, що розповісти.
— Щось мені так не здається.
— Ну...
— Я слухаю.
— Коли мені дають багато часу на завдання і відправляють на землю одну, я буває заходжу в театр. Дивлюся на спектаклі, як актори грають сценки перед глядачами. Я бачу, як з кожним століттям сценарії та гра акторів стає кращою. Це справді чудово!
— А ти хотіла б стати акторкою?
— Акторкою?
Адель знову почервоніла.
— Це не наші завдання. Це справи людей.
— Але ти хотіла б?
— Можливо... але мені здається, це швидко набридло б. Все-таки це так дріб'язково на тлі наших занять.
Вона посміхнулася, змінила позу та вираз обличчя. Переді мною знову була та впевнена спокусниця, яку я знала.
— Як там мій чай?
— Майже готовий.
Вона зробила ще пару рухів над чаєм і передала мені гарячу чашку.
— Спробуй.
Я зробила ковток. Гіркий смак змінився на солодкий, а потім перейшов у якийсь зовсім незнайомий. Наче мій язик знайшов ще рецептори, раніше мені недоступні.
— М-м-м!—