Провісники біди

Після завершення заняття Макар пішов до школи. Дехто ще залишився на подвір'ю, але вони не звертали увагу на нашу компанію, бо кожен був зайнятий чимось своїм.  Я вже  не могла чекати,  коли всі підуть тому дістала з кишені перекладача.
— Як ним користуватися?
— Приклади до її рота, ніби це рупор. — відповів мені Аді.
Я встала навшпиньки і потяглася до голови Немізиди, але статуя була надто високою.
Тоді Денис  мене підняв. Мені як завжди були приємні його дотики і думки пішли не в ту сторону, що потрібно. Але їх скоро перервав голос Дениса.
— Дістала?
— Так зараз...
Я витягла руку наскільки могла. Щойно перекладач торкнувся її кам'яних губ, Немізида замотала головою. Її білясті зіниці неповоротко оглянули небо та двір, а потім зупинилися на мені. Якийсь час вона вдивлялася в моє обличчя. Нарешті її губи розімкнулися і пролунав якийсь потойбічний голос, що віддає луною.
— Настають зміни. День не може тривати вічно, але ніч буде страшною і безжальною. У твоєї смерті одне око блакитне, інше червоне. Він прийде і забере у вас спокій. І заповнить він басейни кров'ю та сльозами. Що було одного разу, то буде й вдруге.
Вона відвернулася, прийняла колишню позу і завмерла, ніби ніколи не рухалася.
— Що це зараз було? — поцікавилася Адель.
Денис опустив мене.
— Не знаю, але це явно не до добра. — відповів Денис.
— Зазвичай вони несуть якесь безглуздя. — сказав Семі.
— На мою думку, зараз це прозвучало не як якесь безглуздя. — сказав Аді.
Ми всі тривожно перезирнулися. Вже хотіли йти кожен по своїх справах, коли почули дивні звуки в небі. Усі підняли голови та почали спостерігати за порожнім небом.
— Це чайка? — запитала Адель.
— Не може бути. — заговорив Аді.
Крик повторився і став пронизливішим, довшим. І ось через вежі школи промайнуло маленьке біле тільце.
— Це чайка! — закричав Денис.
Адель закрила рота руками, як від сильного шоку.
— В чому справа? Чайка та чайка. — не розуміла я цієї паніки.
— Ти не розумієш... — хотіла пояснити Адель, але її перебив Семі.
— Чайка з'являється над школою, тільки коли має статися щось жахливе.
— Вона — чорний провісник. — сказала Адель.
У всіх на обличчі застиг вираз похмурого очікування.
Але крики продовжувалися і невдовзі подвоїлися. Небо заполонили крикливі птахи. З кожною секундою їх ставало дедалі більше, доки не залишилося жодного просвіту.
З сторони школи вернувся Макар.
— Шепфа, просвіти мене...
Пам! Пам-пам-пам! Пролунали крики, верески.Одна за одною чайки почали замертво падати.
— Усі до школи! Живо! — наказав Макар.
Макар був явно наляканий. Дивлячись на його схвильоване обличчя, я зрозуміла, що раніше такого не було.І що мертві чайки провісники не просто чогось поганого, а чогось воістину жахливого... 
Багато хто вже забіг усередину, але я забарилася, зачаровано дивлячись на жахливо чорне від тіл небо. Серед маленьких птахів раптом стало вимальовуватися щось інше: велике, важке і явно живе. Воно прямувало прямо до нас.
— Це Субантра! Аліна біжи! — кричав мені Макар.
Але, на жаль, я нічого не могла зробити, бо від страху завмерла на місці. Бо прямо переді мною опинилася ця Субантра. Тільки один її вигляд наводив жаху. Вище за мене на голову, вся зелена та з шипами. Її крила, як суцільна зброя, бо кожне перо неначе  лезо ножа, а тіло покрите більш м'яким пір'ям і вона явно жіночого роду, бо були замітно груди, які повністю покриті пір'ям. На обличчі знаходилися губи та ніс чимось схожі на наші, але очей в них не було і це лякало. У них замість волосся чи пір'я з голови стирчало  неначе якісь листки із декоративного вазонка червоного кольору із фіолетовими прожилками. 
— Ах!!! — все що спромоглася в той момент сказати.
Я позадкувала, спіткнулася об сходинку позаду мене, і все дивилася, як божевільна в обличчя дивної істоти. Почуття самозбереження перемогло безконтрольну паніку і я схопилася збираючись бігти всередину. Але дивний птах встиг долетіти та схопити мене за шкірку і відкинути на кілька метрів. Я вдарилася головою об бетон. Вона відразу накинулася на мене і сіла зверху та видала дивний звук.
— Кх-х-х.
Вона хитнула мордою, ніби відсахнулася... Субантра ще дужче відсахнулася від мене і раптом різко нахилилася. Її рот розкрився, оголюючи кілька рядів гострих зубів, а потилиця розпустилася, наче бутон троянди. Я різко перекотилася убік. Зуби Субантри врізалися у землю.
— Аліна  заплющ очі! — закричав мені Макар.
Макар злетів угору, склав руки і ніби відштовхнув ними повітря. Потік сили врізався в бетон і розпушував його, змушуючи щось піднімати з глибин. Шматки трави полетіли на всі боки.
— Ох! — закричала я.
Я відвернулась і затулила обличчя руками. Субантра, мабуть, злізла з мене, бо полегшало. Я розплющила очі і побачила, як червоне, ніби закривавлене, коріння небувалої рослини стискає Субантру. Вона закричала несамовито, верескливо, голова її знову розкрилася, як бутон, і раптом лопнула, наче кулька.
Макар підійшов до мене і простяг руку.
— Неможливо...
— Що це?
— Субантра. Ці птахи живуть у гроті, харчуються пліснявою та нещасними янголами та демонами, які потрапляють до них у капкан. Але Субантри сліпі та бояться сонячного світла. Вони ніколи... ніколи раніше не вилітали так далеко від своїх гнізд.
Макар обернувся на труп Субантри.
Всі інші теж подивилися на дивну істоту, яка навіть мертвою дуже лякала їх, і ніби говорила: "Все змінилося"...

Після першого шоку я нарешті пішла в сторону школи. Де мене вже чекали Денис та Адель.

— Ти як? Дуже перехвилювалася? Хоча, що сказати я сама в шоці, бо від коли я тут це таке вперше сталося. — схвильовано заговорила до мене Адель.
— Та вже все в порядку. Хоч налякалася до смерті.
Денис мене зрозумів без слів і просто обняв. Його обніми та підтримка мене заспокоїла і я зрозуміла, що нічого страшного не сталося. Але цей випадок явно усіх схвилював.
— Дякую, Денисе, за твою підтримку та турботу.
— Та нема за що. — неначе нічого не сталося відповів Денис.
Якийсь янгол зачепив мене плечем пробігши повз. В небі тут і там пролітали вчителі, занепокоєно заглядаючи у вікна.
— У школі справжній переполох... — звернула увагу на це Аделіна.
— Я ще не бачив тут такої паніки. — підтвердив її слова Денис.
— Невже це так серйозно? Може чайки підхопили якийсь вірус, а Суба... як там?
— Субантра. — поправив мене Денис.
— Субантру щось налякало і вона втекла зі свого гнізда. Може, тут і немає жодної поганого знамення?
Адель дивно озирнулася на мене і похитала головою.
— Це тобі не земля. Тут все по-іншому.
Після цього ми  попрощалися з Денисом. І мовчки з Адель пійшли до своєї кімнати.
Але в кімнаті ми з нею ще говорили на різні дівчачі теми поки не переодягнулися та не вляглися спати. Цікаво, а що нас чекає завтра? Бо останнім часом щодня стається щось незрозуміле. Та й надіюся нас завтра заспокоюють, що все буде добре і не сталося жодної катастрофи.