Випробування

Я спала у своєму ліжку, коли мене вирішила розбудити Адель.

— Просинайся, сонько. У вас на землі всі так довго сплять?

— А яка година?

— Така, що пора діяти. 

Адель відкрила шафу і кинула в мене одяг.

— Збирайся!

Сама вона була одягнута в чорні облягаючі шкіряні штани, та в чорний короткий топ.

— Через те, що демони горді і непривітні, то янголи все частіше вербують непризнаних собі, а я не хочу, щоб ти стала одною із них. Але, якщо ти одінешся, як монашка, то з тобою демони навіть говорити не будуть.

Це явно був виклик. І я одягнулася, як справжня дияволиця. Шкіряний чорний топ, який красиво виділив мої груди. Та до них шкіряні штани із високою талією, який ідеально підкреслював мої форми.

— Ммм, так тримати. — похвалила мене Адель.

— То куди ми йдемо?

— Побачиш. — при цьому вона загадково мені підморгнула.

І вже за декілька хвилин ми піднялися на дах нашого житла. Де декілька демонів сиділи на горгулях і дивилися вниз. А хтось просто спілкувався і до мене дійшла розмова двох: янгола і демона. Вони явно  друзі.

— Йому не надоїло? Це який раз за сьогодні? — сказав янгол.

Він худорлявий на вигляд, шатен коротко підстрижений, трохи вищий мене і з білими крилами. Він був одягнутий усе в біле.

— Другий. Ще летить? — відповів йому демон.

На відміну від свого друга у нього було підкачене тіло та русяве волосся ну і чорні крила. І відповідно він був одягнутий усе в чорне.

— Так... Вже розкрив крила.

— Денис знову стрибає? — запитала Адель.

Вона підійшла на край даху і безстрашно оглянула пропасть під собою.

— Ці непризнані... Хто їх зрозуміє? — відповів демон.

Янгол штовхнув  його в бік і показав у мою сторону.

— Ок, ми тебе зачекалися. Мене звати  Аді. — відповів демон.

 — А я Семі. — відповів янгол.

На даху крім нас було ще декілька демонів та янголів, які звернули увагу, що я прийшла та почали свистіти.

— Що сталося? — я розгубилася від такої реакції.

— Новенька попалася у тенети, але чи вистачить у неї сміливості вибратися з них?! — він це прокричав неначе мотиваційну промову і решту його підтримали.

— Вибач, що не попередила. Це ж мій обов'язок, як сусідки.

— Про що не попередила, Адель?

Хтось позаду мене приземлився на дах. Я одразу обернулася і помітила, що це прилетів Денис.

— Денис?
— Ви її також сюди покликали? — чомусь гнівно запитав Денис.
— А вона, що особлива? Пройде це випробування, як всі інші.— відповів йому Аді.
Адель стала ззаду мене, але так, щоб я її не бачила, але чула і тоді заговорила.
— Це традиція, розумієш? Всі напризнані ще до того, як навчаться літати повинні стрибнути із даху. І як можна довше не розкривати крил, а розкрити лише тоді, коли стане дуже страшно.
— А якщо не встигнути?
— Ти не помреш, але буде настільки боляче, що ти пожалієш, що не померла.
Перше думка, яка виникла у голові це те, що потрібно бігти з відси геть, а друга — розплакатися. А в результаті я розсміялася.
— Ви всі хворі на голову.
— Веселимося, як можемо. — відповів мені Сем.
— Давайте всі дружньо підтримаємо напризнанну! — крикнув Аді.
Всі закричали неначе вони в якомусь екстазі. Я зрозуміла, що для них це якась гра і чергова розвага. І взагалі вони не сприймають непризнаних, як живих істот.  Ми для них — біосміття, яке таке схоже на них.
— Наплюй, що вони там подумають. Розкривай крила, як тільки стрибнеш.— сказав пошепки Денис.
— Ти також таке робив?
— Не порівнюй мене з собою. Я отримаю від цього кайф, бо стрибаю майже щодня і при цьому щоразу знижую дистанцію. Одного разу я дограюся, але це мій наркотик. А ти не наркоманка.
— Все-все вистачить давати поради.— забурмотів незадоволено Аді.
І в ту мить я почула, що з усіх сторін почали кричати: " Вперед, давай! Та вона злякається! Давай вже стрибай!"
— І що ти вирішила? Стрибаєш чи ні? — запитав мене Аді.
Я розуміла, що зараз піти геть не варіант, тому усім своїм виглядом показала, що я вирішила стрибати.
— Молодець! — закричав Сем.
— Покажи їм, Аліна. — сказала Адель.
Я підійшла до краю і зрозуміла, що висота тут нереальна, бо люди знизу виглядають як дрібні цятки. Поки я вагалася і боролася зі своїм страхом до мене підійшов Денис.
— Не бійся. Вдруге не помирають.
— Дякую за підтримку.
— Давайте підтримаймо непризнану! Стри-бай! Стрий- бай! Стри-бай! — закомандував Адиль.
І всі навкруги закричали :" Стри-бай!"
Ну все... Зараз або ніколи. І я зробила крок у прірву.
Лише відчула як падаю, як з легень хотів вирватися крик, але я його стримала. Я не боролася зі страхом, але й не прийняла його. Я хотіла відкрити крила із відчуття, що земля занадто близько. Але розуміла, що ще зарано їх розкривати і далі падала. Земля все ближче наближалася і я розуміла, що якщо зараз не розкрию крила, то може бути запізно. Я відкрила крила, які легко мене втримали у повітрі, а до землі залишалося приблизно 10 м.
— Аліна! — за мене злякався Денис.
Він неначе нирнув у воду, обняв мене за талію та допоміг піднятися на дах, де мене вже всі чекали.
— Ну, ти екстрималка! — закричав Аді.
— Ці непризнані вже нічого не бояться. — сказав Сем.
— Ей! Давайте підтримаємо Аліну, ви ж бачили, що вона витворила! — піднесено сказав Аді.
І всі хто був на даху заревіли та засвистіли, а хтось переможно закружляв  у повітрі.
— Ти молодець, правда. — сказав Аді.
Помалу усі почали розходитися і на даху залишилися: Адель,Сем,Аді та я з Денисом.
— Ми придумали це посвячення, щоб краще познайомитися із непризнаними. Все-таки хтось із вас може стати демон чи янголом. У тебе є всі шанси стати однією з нас— сказав Аді.
— Як однією з нас. — сказав Сем.
— Люди я згадала, що у нас зараз урок з Марком.
— Треба швидко стрибати з відси.— сказав Сем.
Його швидко усі підтримали і за мить на даху залишилася тільки я з Денисом.
— Спускатися довго, а я можу тобі допомогти.
— Як?
Він засоромився на мить, але все-таки наважився сказати.
— На руках.
Я лише на мить засумнівалася. Але все-таки вирішила погодитися так набагато швидше, а запізнюватися на урок я не дуже хочу.
— Я готова.
— Правда?
— А чому ні? 
Ми стояли схвильовані і пробували прийняти потрібну позу.
— Якщо... Дозволиш.
Денис чуть нахилився до мене і підняв мене на руки. Він міцно мене притиснув до себе... Я відчула його дихання на моїй шиї і вся затремтіла.
— Тобі холодно?
— Ні...— схвильовано заговорила.
Денис підійшов до краю і розкрив крила. Зблизька вони здавалися ще прекраснішими так і хотілося до них доторкнутися, але я не наважилася.
Ми плавно, але достатньо швидко спускалися на землю. Денис вправно керував потоками повітря.
На мить у мене виникла спокуса провести рукою по його скулах та по нахмурених бровах. Але за мить ця магія розчинилася і я з полегшенням видихнула, коли відчула що ми приземлилися на землю.
Денис не спішив мене спускати, явно не хотів забирати руки із моєї талії.
— Дякую.
Денис мені мило посміхався, але ця ідилія розвіялися за мить, бо я помітила Марка. Так, що зараз потрібно думати про навчання, а не про романтику.