СИН ВОЇНА

Ангеліна раптово прокинулась і сіла на пухкій хмаринці. Що примусило її прокинутись, вона не знала. Але це було щось незвичне, що збентежило її, але ніяк не давалося до розуміння. Купідон мирно посапував на сусідній хмаринці й прокидатися не збирався. “От сонько!” – Ангеліна лагідно подивилась на нього і поправила хмарку, якою Купідон вкривався.

Роздумуючи, чим би таким зайнятися, поки Купідон спить, Ліна розсувала хмарки то в одному, то в іншому місці, роздивлялася, що там цікавого на Землі. 
Під однією хмаркою вона побачила, як Муза відкриває свою крамницю, і рішення прийшло раптово.
Зайшовши до “Щастя”, Муза звичним рухом відкрила вікно і включила кавоварку грітися, аж тут побачила, що в неї гості:
‒ Ви?! Як Ви тут… А… ну так, вам же легко… ‒ засміялася Муза і сіла поруч із Ліною до столу. – У Вас щось трапилось? Чому Ви одна? – взялася до справи порятунку людства Муза.
Тепер настала черга Ліни (а це була саме вона, ви ж здогадалися, так?) посміхатися:
‒ Не хвилюйся, моя люба! Все добре! Просто прокинулась рано, якесь дивне відчуття… чи передчуття… Вирішила навідатися до тебе, кави випити, поки мій… старий… ще спить!
‒ О, так! Ці чоловіки…. – Муза заспокоїлася і продовжила свої ранкові справи. – Що Поети, що Янголи – все одне! Поки виспляться, у нас вже півдня минуло! 
З чарівною посмішкою Муза намолола ручним млинком кави, аромат якої наповнив повітря й зробив крамницю ще затишнішою. Потім зварила каву, додала кориці й розлила по тонким порцеляновим чашкам. Вони ще трохи пожалілися одна одній на своїх чоловіків, але так, не дуже серйозно, бо насправді вони їх любили й пишалися ними. Муза – своїм Поетом, що отримав престижну європейську нагороду і запрошений на презентацію своєї книжки до Відня, Ліна – своїм Купідоном, який не лише допомагає людям об'єднувати долі, а й опікується ними після того, і відстоює права янголів перед Зевсом.
Окрилена вранішньою кавою і успіхом самостійного пересування, Ліна ще трохи політала над Землею горлицею і  повернулася будити Купідона.

Тільки-но вона взялася за пухкеньке плече Купідона, як на хмарку поруч із ним опустився лист із завданням від Зевса, закріплений блискавкою. Купідон щось пробурмотів уві сні й перевернувся на інший бік. Тож Ліна вирішила ще трохи насолодитися самостійністю. Вона ретельно вивчила завдання й почала міркувати, де б це могли зустрітися люди таких різних професій – музикант і військовий, і вирішила ознайомитись зі справами на місці, щоб коли її Купідон прокинеться, все вже було готове для виконання завдання. 
Ліна налаштувалася на роботу, як їх вчили в школі, зосередилася й рішуче розсунула хмарки перед собою. Кілька секунд вона дивилася, потім нахилилася ближче, потім потрясла головою, заплющила і розплющила очі, врешті – щільно зсунула хмарки на місце.
‒ Може, я щось зробила не так…. – розгублено пробурмотіла собі під ніс Ліна. Адже вона ніколи ще не робила цього сама, тож і не вийшло з першого разу. Так вона себе заспокоїла, вгамувала серцебиття й дихання, навіть червоний колір зник із її щічок. І спробувала ще раз.
Вона побачила те саме, а значить, це не була її помилка. А чия? Зевса? Адже як можна давати завдання закохати одне в одне людей, коли війна. Дивна така війна. Люди говорять одною мовою. Воюють у межах одної країни. І чому військовим допомагають такі от тендітні жінки, а не чоловіки, що керують державою? 
Ліна не могла дати відповіді собі на ці питання, адже була всього-на-всього маленькою дівчинкою, яка опікується закоханими й мало розбирається в житті на Землі. Але й вона зрозуміла, що робиться щось недобре, щось неправильне. А ще більш неправильним видалося їй закохувати людей у цій ситуації, коли невідомо, чи доживуть вони до завтрашнього ранку.
Рішення виникло миттєво, поки вона повільно закривала хмарки і оберталася до Купідона. Рішуче схопивши аркуш із завданням, вона озирнулася навкруги, шукаючи якоїсь шпаринки, й мимовільно заділа краєчком аркуша ніс Купідона.
‒ Що? Де? Коли? Вже час прокидатися? – напівсонний Купідон, побачивши в руці Ліни завдання, схопився за свої стріли, вирівняв спину, і простяг руку:
‒ Я готовий! Дай подивлюся, що там приготував нам старий!
‒ Я… це… це не завдання! – похапцем ховаючи аркуш під хмарку, на якій сиділа, зашарілася Ліна (ну не вміла вона брехати, тим більше – своєму коханому Купідону!)
‒ Ліно! Що це з тобою? – Купідон набурмосився й підсів до неї. – Я ж бачу – фірмовий бланк, і печатка, віддай!
‒ Я…я… не можу… ми…ми… не повинні цього робити… ‒ Ліна почала схлипувати і закінчила речення, ридаючи на плечі Купідона. А він, скориставшись нагодою, обережно витяг аркуш з-під хмарки. Заспокоюючи Ліну, він пробіг очима по завданню і, не знайшовши нічого дивного, трохи спохмурнів.
‒ Ліно! Люба! Що за жіночі капризи? 
‒ Це не капризи! – Ліна витерла сльози і рішуче випросталася. 
О-о-о, Купідонові добре знайомі ці інтонації – вона здатна на все, як тоді, на розмові з Зевсом. Таки щось там справді серйозне…
‒ Ну добре, люба! Розказуй – що відбувається?
‒ Війна там відбувається! Розумієш – війна! Не до кохання людям! – нарешті вибухнула Ліна тим, що стримувала, ‒ А якщо він загине? А? Що вона робитиме зі своїм коханням? – Ліна розчервонілася ні на жарт і набрала повітря для чергового пасажу.
Купідон рішучим рухом просто закрив їй рота і почекав трішки, поки вона остаточно вгамується.
‒ Значить так, – тепер вже тон Купідона переконав Ліну, що сперечатися марно. – Є завдання і ми його виконуємо. Не наша справа патякати – варто чи не варто, можна чи не можна. Зевс так вирішив – і крапка. І взагалі – любов – це рушійна сила життя! А ти тут розводиш…